Андрій Мартин: Левову частку земель державних підприємств колишнього Мінагрополітики доцільно розпаювати серед місцевого населення

Наскільки країна готова до скасування земельного мораторію та відкриття ринку землі? Яких змін варто очікувати в законодавстві і що від цього виграє чи програє країна та аграрії? Відповіді на питання AgroPolit.com шукав разом із доктором економічних наук, старшим проектним менеджером із земельної реформи Офісу реформ Кабінету міністрів України Андрієм Мартином.

Читайте до теми: 9 відтінків земельного законопроекту: можливості та ризики

AgroPolit.com: У 2020 році президент обіцяє відкриття ринку землі, а до першого грудня Верховна Рада має ухвалити закон про обіг земель сільськогосподарського призначення. Як ви оцінюєте готовність державних інституцій до такого кроку?

Андрій Мартин: Зараз Україна увійшла у нову політичну реальність, в якій є висока вірогідність, що будь-яку обіцянку президента буде виконано. Сьогодні зникла головна перешкода, яка заважала лібералізації земельних відносин у попередніх політичних періодах – неготовність парламенту голосувати за відповідні законопроекти. Демагоги, які роками експлуатували популістські гасла, на кшталт «не дамо продати землю», впевнено програли як президентські, так і парламентські вибори, а тому парламент має повне моральне право повернути мільйонам громадян України можливість розпоряджатися їхньою земельною власністю, якої вони були позбавлені останніми десятиріччями.

Сьогодні в парламенті присутня однопартійна моно більшість пропрезидентської політичної сили, що дозволяє швидко й рішуче реалізовувати будь-які законодавчі ініціативи. Тому можна очікувати, що у жовтні поточного року законопроект про обіг сільськогосподарських земель буде зареєстрований у парламенті, а до грудня країна отримає ухвалений закон. Але це не означає, що ринковий обіг сільськогосподарських земель запрацює вже в цьому році. Швидше за все, закон набуде чинності пізніше – у другій половині 2020 року, адже державі потрібен певний час для створення спеціальної інституції та фінансової інфраструктури, що дозволить здешевити кредити для дрібних та середніх підприємств. Мова йде про створення спеціальної установи для часткового гарантування кредитів, запровадження механізму часткової компенсації відсоткових ставок тощо.

Головне сьогодні – не так ліквідація багаторічних заборон, як реальне виділення коштів, котрі підуть на здешевлення доступу до фінансів для малих та середніх сільськогосподарських підприємств

AgroPolit.com: Які першочергові завдання мають бути виконані в цьому процесі?

Андрій Мартин: Насправді, головне сьогодні – не так ліквідація багаторічних заборон, як реальне виділення коштів, котрі підуть на здешевлення доступу до фінансів для малих та середніх сільськогосподарських підприємств. В принципі, варто очікувати, що значна частина коштів, які раніше направлялися на державну підтримку сільського господарства, будуть переорієнтовані саме на полегшення придбання земель фермерами та дрібними сільськогосподарськими підприємствами. Також можна очікувати, що певну підтримку Україні зможуть надати міжнародні фінансові установи – передусім ідеться про Світовий банк, Міжнародну фінансову корпорацію та Європейський банк реконструкції та розвитку.

З боку аграрних асоціацій і фермерів постійно лунають заклики, що ринок землі має бути гранично обмеженим, закритим тощо, адже мета їхня дуже проста – зменшити конкуренцію та знизити вартість українських земель

AgroPolit.com: Яка, на вашу думку, модель земельного ринку найоптимальніша для України в сьогоднішніх умовах і чим це обумовлено?

Андрій Мартин: На моє переконання, оптимальна модель ринку має відповідати життєвим інтересам найбільшої частини стейкхолдерів (від англ. stakeholders – зацікавлених сторін, – Ред.), а саме – власників земельних ділянок, яких завжди відсували «на другий план». Власників пайових земельних ділянок сьогодні в Україні нараховується близько 7 млн. Тож дизайн ринку має бути сформований таким чином, щоб найбільші вигоди від відкриття отримали саме ці люди.

Читайте до теми: Ціна на чорноземи буде нижчою, ніж на бідні ґрунти Європи… Як виправляти ситуацію?

Всі добре розуміють інтереси агробізнесу – він прагне максимально зарегульованого, консервативного ринку із безліччю заборон, адже це дозволить нинішнім користувачам максимально дешево розпочати поступовий процес придбання у власність земель, які вони зараз обробляють на правах оренди. І це цілком логічно. Тому з боку аграрних асоціацій і фермерів постійно лунають заклики, що ринок землі має бути гранично обмеженим, закритим тощо, адже мета їхня дуже проста – зменшити конкуренцію та знизити вартість українських земель. Менш зарегульований ринок відповідатиме інтересам селян – власників земельних ділянок, адже їхня земля в умовах вищої конкуренції коштуватиме набагато дорожче.

Крім того, що зарегульованішим буде ринок сільськогосподарських земель, що більше на ньому буде різноманітних обмежень, то більше виникатиме різноманітних махінацій та сірих схем, за допомогою яких учасники ринку будуть ці обмеження обходити. Тверезо мислячі люди розуміють,скільки б держава не вигадувала різноманітних заборон, наприклад щодо концентрації землі в одних руках, ціні або контролю бенефіціарів, все одно існуватимуть різноманітні юридичні схеми, які дозволять охочим «зайти» на земельний ринок. От тільки земля буде дешевшою, бо покупець платитиме гроші не тільки власнику, а й спритним ділкам, котрі допомагатимуть обходити обмеження. Тому найкраща стратегія для держави – регулювання ринку земель повинно бути гранично простим і чесним. І, насамперед, слід захищати інтереси звичайних громадян – власників землі.

Не треба вірити політикам, які полюбляють розказувати, що селяни дурні та продадуть за першої нагоди власну землю за пляшку горілки – це не так

AgroPolit.com: Хоч як би там було, але ж мають бути дієві запобіжники, які попередять масові зловживання?

Андрій Мартин: По-перше, я не очікую якогось масового «вибуху» й ажіотажу навколо відкриття ринку. Для початку слід зрозуміти, що власники земельних ділянок – це в абсолютній більшості помірковані, розумні люди. Не треба вірити політикам, які полюбляють розказувати, що селяни дурні та продадуть за першої нагоди власну землю за пляшку горілки – це не так. По-друге, більшість власників земельних ділянок взагалі не прагнуть їх продавати у перший же день після запуску ринку. Навіть, ті, хто не обробляє пайові ділянки самостійно, добре розуміють, що вартість землі зростатиме, а тому не варто її відразу продавати (навіть якщо власнику вона не дуже потрібна), а краще почекати рік чи два, коли ринок стабілізується і коли вже будуть більш-менш нормальні ціни, а також постійний тренд їхнього зростання.

В перші роки після зняття мораторію ми побачимо, що землю будуть продавати ті, кому вона дійсно не потрібна – перш за все, діти та онуки працівників сільськогосподарських підприємств, які вже давно не живуть у селах.Ті, хто вже продав батьківські хати, перебралися до міста й узагалі не збираються займатися сільським господарством – їм успадкована земельна ділянка не потрібна.

Передусім, у багатьох власників відверто завищені цінові очікування (іноді аж занадто) щодо вартості землі

AgroPolit.com: Як ви вважаєте, скільки таких власників в Україні?

Андрій Мартин: Опитування власників земельних ділянок проводяться регулярно, а найбільше число, яке називали – лише до 15% від загальної кількості власників землі розглядають можливість продажу своїх ділянок. Та ми повинні пам’ятати, що готовність людини до продажу ділянки ще не означає, що вона продаватиме її негайно. Передусім, у багатьох власників відверто завищені цінові очікування (іноді аж занадто) щодо вартості землі. До речі, цей стереотип склався не без допомоги політиків, які стверджували, що українська земля найкраща, тож її вартість має бути навіть вищою від вартості землі в Європі. Люди цього наслухалися і вважають, що, продавши пай, вони зможуть, умовно кажучи, купити квартиру у великому місті, адже, на їхню думку, земля коштуватиме десятки тисяч доларів за гектар.

Читайте до теми: 6 завдань – як безпечно переставити на рейки вільного ринку місцеве самоврядування

AgroPolit.com: Але ж, чимало прихильників вільного ринку сільгоспземель вважають, що сам факт зняття мораторію та запуск ринку автоматично піднімуть вартість українських земель до рівня сусідніх європейських країн. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням і на що варто розраховувати майбутнім власникам активів?

Андрій Мартин: Треба зрозуміти, що логіка ціноутворення дуже проста. Вартість землі залежить від доходу, який вона здатна приносити своєму власнику. Багато людей просто не розуміють, що земля може приносити лише певний прибуток протягом року. Крім того, землі в Україні розпайована – це дрібні клаптики, які становлять 20-30 ділянок на середньостатистичному полі. Відповідно, якщо ви стали власником пайової ділянки, то ледь не єдиний варіант на цьому заробити – продовжувати здавати її в оренду, адже всього поля у вас немає, ви купили одну клітинку всередині шахівниці. Ви ж не будете купувати трактор чи комбайн для того, щоб три гектари посеред чужого поля обробляти? Тому й надалі буде поширена оренда. А кому можна здати в оренду ділянку? Очевидно, що тому, хто вже обробляє більшу частину поля. Тому перестороги про те, що після відкриття вільного ринку прийдуть якісь міфічні олігархи і все-все-все одразу скуплять, відверто перебільшені. Ринок оренди земель буде головним джерелом земельних ресурсів для агробізнесу ще багато років.

Якщо зараз, умовно кажучи, середня платня за новими договорами оренди становить, приблизно, 3 тис. грн за гектар, то можна вважати, що за таких умов вартість землі в річному еквіваленті буде складати близько 20 тис. грн за гектар. Подумайте самі, якщо у підприємця є гроші й він може або придбати землю, або покласти ці гроші в банк, то він подивиться на річний дохід. Якщо з вкладу отримає 10-15% річних в банку, а купивши землю, очікуваний прибуток від оренди складе менше, ніж річний банківський відсоток, то вірогідніше, що підприємець захоче розмістити гроші деінде, аніж стане вкладатися в актив, який не принесе очікуваного прибутку.

Про цю банальну економічну логіку частенько забувають, а дарма, адже вона буде головним мотивом під час роботи ринку. Всі, хто кричить або про дорогу землю, або про олігархів, які все скуплять, я рекомендую – просто поставити себе на місце того, хто буде купувати землю.

Видам «страшенну таємницю»: диявольських сил, які зачаїлися з мільйонами доларів увалізах, в очікуванні відкритого ринку, щоб скупити всі наявні землі, банально немає. Це буде переважно наший внутрішній український ринок земель, а головними покупцями стануть ті підприємці й фермери, які вже зараз обробляють цю землю. Агрохолдингам, за великим рахунком, не потрібне право власності на землю. Великі компанії, які завжди воліють мати можливість швидко заходити в бізнес і швидко з нього виходити. Придбавши землю, власник «прив’язує» себе до цієї землі.

Якщо зараз, умовно кажучи, середня платня за новими договорами оренди становить, приблизно, 3 тис. грн за гектар, то можна вважати, що за таких умов вартість землі в річному еквіваленті буде складати близько 20 тис. грн за гектар

AgroPolit.com: Чи вирішить лібералізація українського земельного законодавства питання із залученням нових власників, які будуть саме працювати на землі, а не продовжувати практику здавання її в оренду? Як змусити людей почати працювати на землі?

Андрій Мартин: От ви зараз використали дуже небезпечний термін «змусити». Насправді не треба примушувати людей. В Україні поступово зростає новий клас «одноосібників» – людей, які власними силами обробляють свої пайові ділянки. Якщо поспілкуватися з представниками агробізнесу, вони відзначають, що одноосібники вже стають проблемою для сільськогосподарських підприємств, адже у них можуть бути ділянки посеред поля, а це заважає нормально застосовувати широкозахватну техніку. Сьогодні одноосібники – це 6-7% від тих, хто отримав земельні ділянки під час розпаювання чи в спадщину. Вони дійсно починають самостійно займатися агробізнесом і кількість таких людей росте з кожним роком. Це дуже важливо для України, адже вони переважно вирощують не індустріальні культури (наприклад, пшеницю чи кукурудзу), а, як правило, намагаються займатися виробництвом із значно вищою доданою вартістю (садівництво, вирощування овочів, ягід, нішевих культур). Такі виробництва не цікаві агрохолдингам: вони складні й трудомісткі. Та, водночас, одноосібник може прогодувати свою родину. І саме таких товаровиробників має підтримувати держава. Вони не дуже комфортні для великого агробізнесу, але вже є власниками земельних ділянок. Це не орендарі й зовсім по-іншому ставляться до землі.

На півдні України ми маємо проблеми, пов’язані з кліматичними змінами. Очевидно, що в майбутньому там неможливо отримати стабільні врожаї без зрошення. Тож скажіть, хто інвестуватиме сотні тисяч у крапельне зрошення (я вже не кажу про магістральні канали) на чужій орендованій землі? Очевидно, що підприємець у здоровому глузді цього робити не буде. Тому я ще раз наголошу, що ринок землі – це, насамперед, можливість поєднати довгостроковими інтересами землю і того, хто на ній працюватиме. А збереження status quo, яке ми маємо вже декілька десятків років поспіль – це шлях у нікуди. Це подальше вимирання сіл, адже за тих умов оренди, які ми маємо сьогодні в Україні, власники земельних ділянок, виявляється, нікому не потрібні. Це лише людина, яка раз на 8 років підписує договір оренди.

Найбільше, чого сьогодні боїться агробізнес, це фрагментації тих земель, які вони довго збирали й сьогодні експлуатують на правах оренди

AgroPolit.com: Які інструменти має передбачити держава для забезпечення конкурентоспроможності малих та середніх фермерів перед великими холдингами та корпораціями?

Андрій Мартин: Найголовніше питання, яке має бути вирішене – маленькі та середні виробники не повинні постраждати під час запуску ринку. Найбільше, чого сьогодні боїться агробізнес, це фрагментації тих земель, які вони довго збирали й сьогодні експлуатують на правах оренди. Я хочу наголосити, що держава не повинна допомагати великим виробникам, у них і так все добре.

Основне завдання – допомогти дрібним та середнім фермерам стати власниками землі, яку вони сьогодні обробляють. Головна їхняпроблема – це відсутність нормального доступу до фінансування. Основний інструмент, як на мене, що може їм допомогти, компенсація відсоткової ставки за кредитами. Тобто кінцева мета – відсоток, який повинен сплачувати фермер за кредит на придбання землі (в гривні), не повинен перебільшувати 5-10% у гривні. Дрібні фермери мають отримати кращі умови кредитування, ніж великий агробізнес, який сьогодні має доступ до міжнародних фінансових ринків.

Зараз відповідна нормативна база активно напрацьовується. Певні відповіді на поставлене питання має дати і проект державного бюджету на наступний рік.

Слід пам’ятати, що фермерамне потрібно будевикуповувати всю землю, яка зараз у оренді. У них є договори оренди. Якщо навіть припустити, що умовні 10% орендодавцівволітимуть продати землю, за наявності порівняно дешевого кредитування, фермеру буде нескладно скористатися переважним правом на придбання землі та змінити статус із орендаря на власника.

Проте варто звернути увагу на важливий нюанс. За всієї поваги до аграріїв, операційна діяльність дрібних товаровиробників в Україні – це майже повністю «чорна готівка». Вони не показують свою справжню бухгалтерську звітність. Та якщо ви хочете співпрацювати з банком, у вас має бути прозора звітність, розуміння грошових потоків, банк повинен бачити, за рахунок чого фермер заробляє і, відповідно, як покриватиме можливий кредит. Держава може зменшити відсоткову ставку, проте тіло кредиту все одно буде віддавати той, хто цей кредит брав. Тому в перспективі відкриття ринку має стимулювати прозорість агросектору. Сільськогосподарське виробництво перестане бути «чорним ящиком», де невідомо звідки «з’являються» обсяги сільськогосподарської продукції, а держава може оцінювати успіхи галузі хіба що за експортними показниками.

Максимум повноважень із регулювання земельних відносин має бути передано на рівень сільських громад

AgroPolit.com: Більшість фахових спеціалістів постійно наголошують, що перед відкриттям ринку землі потрібно зробити низку кроків, щоб уникнути проблем у майбутньому (вирішити питання з Держгеокадастром та інвентаризацією земель, забезпечити доступ до фінансових інструментів дрібним землевласникам тощо). Які ризики серед Ви можете виокремити як найактуальніші?

Андрій Мартин: Зазвичай, коли ми кажемо про земельну реформу в широкому контексті, то сама по собі лібералізація земельних відносин – це лише частина завдань, які потрібно виконати. Для України зараз дуже важливо провести так звану інституційну реформу в земельних відносинах, прибрати надмірну концентрацію та захмарну корупцію в навколо земельних органах і службах.

Максимум повноважень із регулювання земельних відносин має бути передано на рівень сільських громад. Потрібно рішуче завершити процес земельної децентралізації; надати органам місцевого самоврядування можливість самостійно вносити відомості в земельний кадастр, здійснювати державний контроль за використанням земель, а не чекати інспектора, який у держави один на район і не може оперативно реагувати на всі порушення.

Також необхідно спростити систему оподаткування. Хоча вона сьогодні і не така вже складна, але потрібно зробити так, щоб основне податкове навантаження, яке є в агробізнесі, поверталося у вигляді земельного податку сільським громадам, де обробляється земля, а не туди, де зареєстрований суб'єкт підприємницької діяльності.

Часто виникає ситуація, коли агробізнес залишає в громаді порівняно мало податків. В основному громада отримує надходження від орендної плати за державні й комунальні землі, податок на доходи фізичних осіб з виплаченої орендної плати. Земельний податок відверто незначний. Тому, якщо підприємство орендує землю в селі, а офіс у нього в Києві, левова частина податків і зароблених грошей залишиться в Києві, а не там, де ведеться діяльність підприємства. Тому оподаткування агробізнесу слід змінювати таким чином, щоби від запуску ринку виграла сільська громада.

Земельний кадастр, на який часто люблять нарікати, не такий вжей жахливий. Порівняно з багатьма європейськими країнами у нас доволі непогана наповненість електронної бази даних – переважна більшість пайових земельних ділянок (понад 84%) присутні в кадастрі, належним чином зареєстровані. Цей показник набагато кращий, ніж за несільськогосподарськими ділянками, які, до речі, не обмежені у ринковому обігу.

AgroPolit.com: А як щодо державних земель?

Андрій Мартин: Звичайних громадян, зазвичай, хвилює їхня особиста, а не державна земля. Проте держава, якщо вона хоче зробити щось хороше із залишками земель державних підприємств Мінагрополітики, на моє переконання (хочая не прихильник безоплатної приватизації), має розпаювати ці землі серед працівників цих підприємств, їхніх пенсіонерів та працівників соціальної сфери. Адже ми, дійсно, маємо величезну соціальну несправедливість: під час розпаювання колективних сільськогосподарських підприємств селяни отримали землю; а якщо у вас на території села розташоване держпідприємство, то ви нічого не отримали. І хоча безоплатна роздача землі – не найкраще, що з нею можна зробити, проте, в даному випадку, має бути відновлена рівність громадян у доступі до земельних ресурсів.

Державні підприємства Мінагрополітики – перші у черзі на розпаювання. Левова частка земель повинна бути розподілена серед місцевого населення, люди мають отримати свої паї, а залишок земель (приблизно третину) потрібно віддати місцевим громадам, за умови, що вони передаватимуть цю землю в оренду на торгах, щоби вона стала джерелом стабільного доходу для місцевого бюджету. Це найкраще, на мою думку, що держава може зробити з землею – віддати її людям та громадам, аби вони отримали від неї максимальний зиск.

Варто очікувати, що державний сектор у сільськогосподарському виробництві у найближчі роки зникне

AgroPolit.com: Ваша оцінка рішення ліквідації Мінагрополітики? Наскільки виправданим вам здається такий крок?

Андрій Мартин: Варто пам'ятати, що конфігурація уряду – це виключно політичні рішення. Від того, що Мінагрополітики стало частиною більш великого Міністерства економічного розвитку, політики та сільського господарства не означає, що в уряді зникне увага до сільського господарства або держава перестане впливати на цю галузь економіки.

Дійсно, є певні перестороги щодо рівня представництва України на міжнародних перемовинах (зазвичай, якщо з того боку міністр, то і з нашого має бути міністр), алея вважаю, що це питання буде вирішуватися у робочому порядку.

Наша держава має сільське господарство, орієнтоване на експорт. Ми сьогодні виробляємо більше продовольства, ніж споживаємо, а, в перспективі, Україна буде одним із головних глобальних постачальників продовольства. Тому уряд має неухильно працювати над відкриттям зовнішніх ринків, вести відповідні переговори. Варто пам’ятати, що у складі українських торгівельних делегацій, як правило, були присутні як представники Мінагрополітики, так і представники МЕРТу.

Що ж до приватизації, тут позиція зміниться. Якщо Мінагрополітики десятиріччями не хотіло «розлучатися» зі своїми підприємствами, то після завершення об’єднання міністерств, приватизація державних підприємств відбуватиметься доволі швидко. Варто очікувати, що державний сектор у сільськогосподарському виробництві у найближчі роки зникне.

В цілому, зазначу, великої трагедії в об’єднанні міністерств не бачу – це виключно політичне рішення. Ми звикли, що у попередні періоди уряди формувались коаліцією, а кожна із правлячих політичних сил намагалася отримати своє представництво у виконавчій владі, тому й потрібно було багато міністерств.

Нинішнє політичне керівництво країни, очевидно, хоче більш компактний уряд, більш керований, тому ми бачимо скорочення міністерств, хоча у будівлі на Хрещатику, де знаходилось Мінагрополітики, очевидно і надалі будуть розташовані департаменти й директорати, які опікуються сільським господарством. Регулювання агробізнесу нікуди не подінеться, просто тепер відповідні нормативно-правові акти прийматиме міністерство із іншою назвою.

Ну і, як кажуть: ніколи не кажи ніколи. Уряди змінюються, міністерства регулярно реорганізуються, тому, можливо, через певний час ми знову матимемо окреме аграрне міністерство.

Знімати заборону на придбання землі іноземними громадянами та іноземними юридичними особами, наскільки мені відомо, ніхто не збирається

AgroPolit.com: Сьогодні українські землі на умовах оренди масово використовує іноземний агробізнес, який без проблем купує українські агропідприємства і сам є орендарем. Яких змін у правилах варто очікувати після відкриття ринку?

Андрій Мартин: Я вважаю, що ми не потребуємо якихось змін у правилах. Якщо Україна матиме ефективне, високорентабельне сільське господарство, завжди будуть підприємці, котрі інвестуватимуть в цей вид бізнесу. Знімати заборону на придбання землі іноземними громадянами та іноземними юридичними особами, наскільки мені відомо, ніхто не збирається. Мені важко зрозуміти ажіотаж «захисників села», адже іноземні інвестори завжди мали можливість заходити в капітал юридичних осіб. В Україні величезна кількість успішних сільськогосподарських підприємств – це підприємства з іноземними інвестиціями. Але це українські підприємства – вони діють за українськими законами, сплачують податки в Україні, створюють робочі місця для українців. Ну, а для стримування інвесторів із країни-окупанта є спеціальне законодавство про санкції.

AgroPolit.com: Як ви оцінюєте майбутнє відкриття ринку сільськогосподарських земель з точки зору впливу на аграрний бізнес у країні?

Андрій Мартин: Українському агробізнесу доведеться поступово вчитися жити в нових реаліях, коли земля – це не лише об’єкт тимчасової оренди, а й об'єкт власності. На моє переконання, в перші роки після відкриття ринку жодних кардинальних змін в структурі агробізнесу не відбудеться. У нас ще багато років пануватимуть орендні відносини. Багато підприємств мають довгострокові договори оренду і їх земельний банк не зазнає суттєвих змін.

Селяни ж нарешті стануть власниками реального земельного активу, який дозволятиме, за потреби, взяти під заставу цього майна кредит для започаткування власного бізнесу, або ж розпорядитися землею на власний розсуд. І для тих, хто дійсно хоче зайнятися агробізнесом на власній землі, це нова ступінь економічної свободи. Той, хто не хоче працювати у сільському господарстві, може йнадалі здавати свою землю в оренду. Це власний вибір кожної людини.

Україна моєї мрії – це країна вільних людей, позбавлених майнового кріпацтва. Для європейця або американця заборона розпоряджатися його майном – це неприпустиме порушення особистої свободи. Українці ще тільки поступово позбавляються «колгоспного мислення», адже так звані «захисники селян» фактично роками борються за прирівнювання своїх «підзахисних» до недієздатних осіб, що не повинні мати права розпоряджатися своєю власністю, алевсю глибину цього абсурду допоки зрозуміють далеко не всі. Але варто пам'ятати, що свобода – це ще й велика відповідальність. Як на мене, фундаментальне завдання земельної реформи – вона нарешті запустить процес формування сільського господарства, в якому землею володітиме той, хто її оброблятиме.

Хворостяний Віталій, журналіст AgroPolit.com