Аграрна «асиметрія»: як вижити «малим» у світі «великих»?

Надмірна централізація владних повноважень, зарегульованість бізнес-середовища та відсутність пріоритетної підтримки малих та середніх сільських господарств — головні проблеми відсутності єдиної цілісної аграрної політики. Це призвело до значних соціальних та економічних асиметрій у розвитку села. Про що йдеться? Корпоративні права господарств перекуповуються агрохолдингами з динамікою у декілька сотень тис. га на рік. Як наслідок, 2014 року земельний банк ста найбільших із них перевищив 6 млн га, або більше третини від усіх розпайованих земель! Щороку скорочується до 10% аграріїв: до 2014 року тільки кожен десятий сільський житель зберіг роботу на сільгосппідприємстві. Спостерігається й зниження заробітної плати, а з нею — і купівельної спроможності селян.

 Єдиним способом вижити на селі стала самозайнятість. Так живуть щонайменше 2,6 млн людей працездатного віку. Вони стабільно виробляють до половини валової продукції галузі, понад 90% картоплі, овочів, фруктів, ягід, меду, 2/3 м’яса та молока. Люди хочуть просто вижити. Відбулася «поляризація» економіки: найменші форми господарювання (самозайняті) домінують у трудомістких та низькорентабельних галузях, тоді як великі індустріальні високотоварні агроформування — у високоприбуткових та низько трудомістких.
Але держава поки що дуже мало зробила, щоб визнати ринкову рівноправність цих суб’єктів і поставити між ними знак рівності. А було б варто. Інакше в умовах швидкої інтеграції українського ринку в світовий, особливо в європейський, виникає загроза швидкої переорієнтації вітчизняного споживача на імпортний продукт, який більше відповідає сучасним вимогам безпечності. Це вже проходили деякі країни — «нові» члени ЄС наприкінці першої декади 2000-х років, зокрема, Болгарія. Поки немає жодних аргументів на користь швидкого та м’якого повного переходу більш, аніж мільйона великих українських домогосподарств із «сірої» у «білу» економіку, яка працює в єдиному законодавчому полі. Навіть Польщі знадобилося чимало часу, щоб адаптувати та інтегрувати дрібних аграріїв у єдину європейську систему.
Не отримавши чітких законодавчих рамок, сімейне фермерство та місцеве підприємництво в Україні не сформувало потрібних інструментів для гри на «ринку». Так, система початкової та поточної освіти й доступу до знань залишились у стані забезпечення колгоспів/радгоспів, майже відсутні організації виробників (аграрні палати, професійні та галузеві солідарно-відповідальні союзи), інститути спільного ринкування продукції (кооперативи, кредитні спілки, інші ринково-орієнтовані групи та організації малих виробників) не розвинулись…
Уряд нічого не протиставляє і не пропонує. Аграрна асиметрія посилюються, економіка валиться, зубожіння сильнішає, протестні настрої ростуть!
У Єдиній комплексній стратегії розвитку аграрного сектору до 2020 року відсутні принципи диференційованого застосування податкової, прямої бюджетної та регуляторної політики для кожного з типів господарювання на селі. Тому невідкладним завданням для уряду є перехід до реальної політики стимулювання багатоукладного та сталого розвитку українського села. Потрібні швидкі кроки з інтеграції малих виробників в організований ринок і створення для них відповідних режимів пільгового (а часом і «нульового») оподаткування, пріоритетної підтримки, вищого за ступенем довіри контролю — нагляду. А також подальша робота щодо кооперації та організації у спілки.