Ринок землі чи маніпуляція свідомістю суспільства?

Вічне питання «долі» нашої землі, чорноземів, найбільшого та найціннішого національного багатства, сьогодні на порядку денному як ніколи гостро.

Хто тільки не радить українцям, що вони мають робити зі своїми «квадратними гектарами»: хто має розпоряджатися, працювати, вирощувати хліб та годувати інші народи. Це політики й аналітики, юристи і артисти, поети і письменники, чиновників та аферистів різного ґатунку (щоправда, при посадах). Але ніхто ніколи не питає поради того ж таки власника землі, фермера, який усі роки незалежності виживає, працює і розвивається, та й ще підтримує сільську інфраструктуру не завдяки, а всупереч державі. Зомбування останнім часом земельним питанням таке сильне, що це виглядає на кшталт: «Ми зникнемо як держава, якщо землю не продамо!».

Щоправда, жоден із цих експертів не порахував, а що ж натомість отримає держава від такого «ґешефту» із землею. Моя відповідь – практично нічого. Якщо точніше – 5% від грошово-нормативної оцінки, а це приблизно $150–200 млн. А що отримає власник? $4–10 тис. (залежно від величини паю). Що можна зробити з такими коштами? Поділити між дітьми та онуками, за рік все проїсти, а далі? Цікавить також, а який банк дасть селянину кредит під земельну ділянку тим більше, якщо ця земля поділена на декілька частин і знаходиться всередині поля, де господарює інший власник? Про це дуже багато «спеціалістів» переконують. А чому тепер банк не дає кредитів під заставу паю, якщо в нього є акт про право власності? Це просто пастка – я переконаний.

Та й інвестор може піти на масиви земель, а не на шматки у різних полях. Цілком очевидно, що в разі відкриття ринку землі не буде й масового продажу землі. Продадуть найбідніші, яких після цього чекатиме голодне виживання і батрацтво.

А як у світі працює ця система? Варто виділити кілька важливих моментів, спираючись на міжнародний досвід та думки вчених НААН Украіни:

1) право на придбання земельної ділянки для ведення сільського господарства як правило надається фізичним особам, які проживають на території придбаних земель або неподалік (у Данії ця територія – 10–25 км);

2) покупці, як окрема фізична особа, так і, можливо, кожен член різних сільськогосподарських об’єднань, зобов’язані працювати безпосередньо на цій землі, на своїх сімейних фермах чи господарствах;

3) важлива вимога до покупців – наявність диплому про сільськогосподарську освіту чи інший професійний документ, встановлюється термін професійного стажу (у Франції це 5 років), наявність засобів виробництва чи худоби, птиці, свиней;

4) заборона або обмеження на придбання землі іноземцями. В одних країнах вона визначена законодавством національного рівня (ЄС, Японія, Австралія), в інших – регіонального (США, Канада);

5) унормування мінімальних і максимальних розмірів господарств на законодавчому рівні: у Німеччині максимальна ділянка (власна чи орендована) становить 400–500 га (залежно від федеральних земель), у Польщі - до 300 га, в Іспанії - до 100 га, у Данії - верхня межа 150 га;

6) у багатьох країнах розмір землекористування пов’язується з ефективною зайнятістю працівників, членів фермерських чи сімейних господарств. Наприклад, у Швейцарії максимальною вважається ділянка, яка забезпечує рівень доходу трьох осіб, котрі зайняті її обробітком, у Франції – двох (середній розмір ділянки в країні - 25 га);

7) регуляторна державна політика спільно із державною фінансовою підтримкою. Держава стає партнером для фермерів, виступаючи гарантом кредитування довгострокового кредитування бажано держбанками із компенсацією 50-70% банківської відсоткової ставки. Приблизно така модель діє у США, Канаді, Мексиці, Болівії, Венесуелі;

У Чилі викуплені та експропрійовані землі передавалися сільським сім’ям із оплатою у розстрочку. В Бразилії держава викупила 18 млн га угідь, на яких створено 285 тис. фермерських господарств. І такі приклади світової практики щодо чинного ринку землі та її оренди можна наводити й наводити.

Як бути Україні?

Навіщо нам вигадувати велосипед, якщо він уже їздить дорогами? Слід лише скористатися найбільш придатними для нас нормами іноземного законодавства високорозвинених країн та не віддавати з заплющеними очима землю будь-кому. Адже на кону – 68 % території України.

Іще один важливий нюанс! Мені здається, що найбільші іноземні, так би мовити, інвестори та країни бояться, щоб Україна не створила сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу, сімейних ферм і фермерських господарств. Адже тоді «закордон» можуть полишити мільйони українських молодих, освічених, із європейським мисленням і досвідом заробітчан. А це вже дефіцит дешевого робочого ресурсу для наших потенційних глобальних конкурентів. От вони й поспішають увімкнути зелене світло земельній реформі, розуміючи що має горіти червоне!