Як «виростити» додану вартість в АПК
Віталій Саблук, заступник Директора Національного наукового центру „Інститут аграрної економіки” Національної академії аграрних наук України

До яких тільки перекручувань понять не вдаються останнім часом політики та експерти для того, щоб ще бодай рік продовжити згубну для сільської України аграрну політику. В хід пішли викривлення понять доданої вартості та економічної  спроможності сільських громад.

Додану вартість у сільському господарстві чомусь „масово” почали плутати із вартістю продукції переробної та харчової галузей. Мовляв, ми тут зерна намолотили, а ви, шановні селяни, самі собі винні, що бідні. Могли б наше зеренце придбати, щось намолоти чи напекти, потім продати, додати, тобто, таким чином, до нього вартості. Згадується анекдот як селянин прийшов брати гривню в кредит - заставив сокиру, сплатив гривню процентів наперед, йде назад та й думає: сокири нема, гривні нема, другу через рік віддавати треба, і все наче по правилам… З огляду на те, що вже не тільки простий селянин, але й багато експертного люду з «неекономічних» аграрних професій почав сприймати сенс «доданої вартості» теж не по науці, а по таким „правилам”, очевидно, що ця підміна змісту робиться свідомо і далеко не ненавмисно.

Тому спочатку нагадаю елементарні, але необхідні для подальшого аналізу речі. По-перше: додана вартість насправді в мікроекономіці та на практиці, на відміну від політики, тлумачиться досить жорстко - це різниця між вартістю продукції, яку виробило господарство, і вартістю, виробленою іншими виробниками у попередніх циклах виробництва, яке господарство не виробляло, а лише придбало. Саме так, дуже проста формула, як і похідні від неї заключення: а) будь-яка вартість, якщо вона не виробляється на землі, живими організмами і\чи рослинами, не є продуктом (вартістю) сільського господарства; б) навіть глибока прифермська переробка чи виробництво харчів прирівнюється і зараховується (додається) до сільськогосподарського виробництва за умови, що продукція вироблена «в межах одного господарюючого суб’єкта із власної сільгоспсировини».

По-друге, з новою силою продовжують підмінювати сенс доданої вартості в широкому розумінні сенсом глибини переробки сільгосппродукції. Це близькі, але далеко не тотожні речі. На початку 90-х один керівник однієї із британських галузевих організацій дуже вдало показав групі українських аспірантів, де був і я, «тонку різницю» між цими поняттями за допомогою нехитрого прийому. Підвівши нас до відділу м’ясних продуктів  і звертаючись до одного із дещо старшого за мене українського колеги, який тримав в руці банку із м’ясної тушонки як найкращий приклад доданої вартості для сільського господарства, британець сказав декілька речень, які я пам’ятаю досі: «Погляньте на цю частину прилавку. Тут м'ясо вісім-дев’ять годин після забою. Бачите, воно найдорожче. Далі йде секція охолодженого м’яса, це вчорашнє, його не розкупили, і автоматика знизила температуру до майже нуля градусів. Воно вже дешевше. У наступній секції – м'ясо глибокої заморозки. Йому від декількох днів до декількох тижнів. Воно ще дешевше не дивлячись на витрати по шоковій заморозці і зберігання. Те ж із овочами, фруктами, зеленню, хлібом… Колеги - на ринках, де споживач має високі доходи, цінується продукт, який якомога більше зберіг свіжість, вітамінність, натуральність. Первинна роль продовольчого ланцюга саме в донесенні цих споживчих переваг. Тому виробник, що відпрацював  взаємодію «джаст-ін-тайм» при забої, ветеринарному чи фіто санітарному огляді, розрубі, фасуванні, доставці і т.д. додає вартості своєму продукту в очах споживача. А те м'ясо в банці, яке ви тримаєте в руці, – ці його цінності знизили, добавивши взамін іншу, але спірну, як на розсуд вибагливих європейців, цінність – можливість довгого зберігання. Це не завжди є еквівалентною заміною однієї споживчої цінності іншою». Тому нав’язування виробникам такої підміни понять, як на мене, є нездоровою тенденцією, яка, особливо в контексті наших експортних поневірянь на євроринку, може зіграти з нами дуже злий жарт.

Але повернемось до взаємозв’язку між доданою вартістю у сільському господарстві та спроможністю сільських громад. У формулі, яку я привів вище, від’ємне – це виручка від продажу готової продукції, від’ємник – це куплені насіння, корми, молодняк, добрива, ветеринарні препарати, ЗЗР, техніка (чи її амортизована частка), тощо. Залишається різниця, яка саме і є «знову створеною», або доданою вартістю. Складається вона трьох часточок, кожна з яких є результатом участі того чи іншого фактору: перше, живої праці, друге, землі, третє, капіталу, тобто, формується із різних за своєю природою факторів, та ще із двох - прибутку та із податей і зборів. Саме тому додану вартість часто називають ще і сумою факторних доходів.

Це вчать в будь-якому університеті чи інституті. Чому ж на широку аудиторію озвучується інше? Вільне трактування поняття доданої вартості можна було б пояснити неосвіченістю або недбалістю політиків у висловлюваннях якби так все виразніше і чіткіше не проступало за ним свідоме „втирання” селянину, що „віддай все наперед, сиди і чекай” – то все „по правилам”. А селянин вірить, тому і сам, і всі такі ж як він на селі біднішають швидше, ніж ростуть прибутки всіх, з ким він має справу.  Економічна спроможність як селянина окремо, так і всієї громади, допоки вони віритимуть таким перекручуванням понять, падатиме.

Є така давня народна мудрість „Гроші повинні залишатись у сім’ї”. Хто історично у всьому світі і донині в розвинених країнах володіє фактором праці? Жителі громад! Фактором землі? Жителі громад! Це - константа. Фермером, хазяїном, куркулем, заможником в усіх країнах і у нас називали того, хто працював власними руками на власній землі. Це аграрій у традиційному розумінні. Так, побільше прибутку і поменше податей бажають усі. Однак побільше доходу спочатку на фактори праці і землі, а вже потім на прибуток,  – лише вони, „традиціонали”. Залишається п’ята складова, дохід на капітал. Але тут для всіх все однаково і просто: маєш свій – залиш і цю частину доданої вартості собі, зайняв – віддай, повертаючи. Громади заможні, коли всі часточки доданої вартості, доходи від праці, від використання чи здачі в оренду землі, прибутки, податі та збори, по можливості – доходи на грошовий капітал, якомога більше залишаються в ній, в сім’ї, як говорить народна мудрість. Поляки говорять, що один працюючий фермер створює чотири робочі місця в громаді, німці – шість, норвежці – що дев’ять.  

Та поняття аграрій в нашій країні якось так поступово і непомітно розширили. Тепер, до них самі себе зараховують і ті, хто наймає інших, ще й на орендованій землі та за позичені гроші. Розповідають, що теж щось роблять корисне для економіки громад чи для економіки країни, хоча логіка зовсім інша і вона веде якраз до ослаблення економік Адже їх насправді не цікавить сума всіх факторних доходів. Вони зацікавлені лише у відношенні однієї частини доданої вартості, прибутку, до всіх інших витрат, куди, із чисельника в знаменник, перекочували, ставши не доходами а витратами, фактори праці та землі. Тому прибутковість стрімко росте, інші ж складові доданої вартості, як і вся вона в цілому, хоч по країні, хоч у перерахунку на жителя села, на громаду чи на гектар – пропорційно падає. „На місці” залишаються лише доходи від оренди та дуже невеликі кошти від оплати праці. Інше, найбільше і найсуттєвіше, прибутки, репатріюються за межі. Громади - бідніють та зникають, „зальотні” – багатіють та кріпшають.

Саме тому дехто так і розпинається, намагаючись у „правилах для селянина” прирівняти прибуток до доданої вартості, а зростання вивозу прибуткового зерна африканцям до збільшення статків сільських громад. Щоб хоча б на рік-два продовжити дію цих вигідних для себе, але згубних для села правил. І сільський аграрій розгублений. Він нервує, він не в змозі пояснити, але відчуває, що правила не ті, не на його користь. Відчуває, що якщо він із сім’єю піде на демонстрацію нетрадиційних меншин та власників танцклубів за відомі свободи, то його сім’я від того міцнішою не буде, а якщо піде разом з усіма аграріями на мітинг за зрівнялівку у податках – громада і далі слабшатиме, як це відбувалось останній десяток років. Приходить розуміння, що, як кажуть в Одесі, хоч тема і одна, але цимус – різний.

Запропоновані варіанти модернізації правил по задурюванню сільських аграріїв для вигоди „міським”, які так зараз палко піарять, теж нічого по суті не змінять. Звуження четвертої групи до розміру трьох чи п’яти тисяч, як пропонується відомою депутатом, лише призведе до штучного подрібнення „нетрадиційними” аграріями своїх холдингів, але ніяк до зміни їх інтересу на користь всієї доданої вартості взамін інтересу до однієї її частки. Щодо погектарні ставок, які зараз так парять, - те ж саме. Ніякого ефекту для громад не буде якщо брати однакові податі із сільського аграрія і з бізнесмена, коли у першого дохід майже повністю формується доходом на працю і свою землю, а у другого – лише прибутком. Ніяким чином такі зміни не стимулюватимуть нарощування виробництва доданої вартості в сільському господарстві.

Ми всюди кажемо, що хочемо як в Європі. Але ніхто не задумується, чому 600 Євро доходу на гектар у європейського фермера розкладається як 200 на землю (орендна плата, якщо сусідська, або амортизація, залишається йому, якщо земля своя) і як 400  на свою трудову участь. І вони без будь-якої рентабельності „пруть плуга”, розширюють ферму навіть якщо в цьому році йому впало лише 350 євро „трудових” у перерахунку на гектар або мінус 5-7% рентабельності по „радянсько-економічній” ментальності, які ми дозволили вознести в культ правила для селянина. Потім ми дивуємося, чому лише ці 600 євро в середньому по Європі без прибутку є достатнім мотиватором розвитку сільської місцевості, чому лише ці два факторні доходи, що статистично рівні 26% дохідності, означають не менш ніж 2400 євро валу на гектар для їх економіки, а у нас, при валовому виробництві 1000 євро на гектар, у 2,5 рази нижче ніж в ЄС, витратах 700 на посів і збирання кукурудзи і 300 маржі, селу на працю і землю залишають максимум 100, беруть 200 євро прибутку і ниють, що мало. Шістсот і сто з гектару – є різниця? Хоч там нуль, а тут понад 25% рентабельності. І готові притягувати „за вуха” будь-які перекручування, аби зберегти цей перекос аграрної політики. Мовляв, у них фермери з літаків яди поверх полів, посеред яких стоять їх ферми, не розбризкують, бо вони свідомі, а наші селяни – особливі нехлюї, не вміють працювати, і свідоцтво тому що не вміють – гляньте які вони зараз бідні. А ви змініть політику, ви визнайте, що не лише одна частина доданої вартості, прибуток, є єдиним мотиватором до господарювання, а що і дві інші, праця і земля, можуть бути ще сильнішим двигуном навіть при нулі прибутків. На цьому визнанні якраз європейська аграрна політика і стоїть, і ми зобов’язались привести свою до європейського зразку, що і є справжньою євро інтеграцією, а не показник більшого обсягу експорту жменьки „міських аграріїв”.

Якщо дійсно ми би хотіли розвивати село, стимулювати зростання доданої вартості, валового виробництва з гектару, ми би відділили сільських традиційних аграріїв від міських. Господарюєш по місцю реєстрації, живеш в громаді, орендуєш в межах історичних земель громади – в четверту групу, на єдиний спрощений і з нижчим навантаженням податок. Бо ми по-європейськи ведемо політику і розуміємо, що від твоєї заможності залежить добробут громади. Ні – плати на загальних підставах, бо від твоєї рентабельності село бідніє і економічний обмін уповільнюється. Якщо дійсно ми б хотіли розвивати експорт продукції тваринництва, а не рослинницької сировини, ми би автоматично повертали великому бізнесу не вироблену ним додану вартість, а додану вартість сімейного фермерства, яку він у них купує разом із продукцією і стимулювали би міського до співпраці із сільським, не затуляли очі на те як один одного загнав на задвірки. Стимулювали б до співпраці того, хто бачить в доданій вартості лише прибуток, із тим самозайнятим, котрому важливий дохід на працю і із тим сільським підприємцем, який вмотивований одержати побільше доходу на землях в своїй громаді.

Ми б тоді дійсно реалізовували політику взаємопов’язаного багатоукладного розвитку, до-речі, перехід до якої в непростій політичній ситуації вдалося закріпити в затвердженій Стратегії розвитку аграрного сектору економіки, а не в написаній пізніше реакціонерами разом із псевдоєвропейцями стратегії податкової зрівнялівки.

Таке воно справжнє трактування доданої вартості і економічної спроможності сільських громад і, відповідно, бачення аграрної політики, яка повинна на них будуватись. Як це розуміється і робиться в Європі і як це зобов’язались на папері зробити і ми, однак на практиці наша євроінтеграційність чомусь перетворилась у нову хвилю втискування у вуха сільським підприємцям старих „правил” та активній допомозі жменьці „міських” аграріїв виштовхувати сировину на експорт і прибутки на офшори.

Дізнавайтесь першими про всі найважливіші події в аграрній політиці з нашого Facebook, Twitter та підписуйтесь на канал в Telegram. Обіцяємо надсилати тільки найцікавіші новини!

Выполнено с помощью Disqus

До теми

30 червня 2016
Академіка НААН Петра Саблука зареєстровано кандидатом у лауреати Нобелівської премії з економіки ― офіційно
Радника дирекції Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», академіка НААН Петра...
31 травня 2016
Податкова градація за європейським принципом допоможе малим фермерам — Саблук
Комбінація особливостей оподаткування та прямих виплат в розвинених країнах є  основою соціально-орієнтованої політики. Про це у своєму блозі на...
4 березня 2016
Віталій Саблук: Податкові пільги можливо перенаправити від великих малим виробникам за прикладом Європи. Потрібна лише політична воля
Податкове питання – одне з найболючіших проблем для українських аграріїв. Його затягування лише викликає обурення суспільства і невизначеність...