В агросектор я потрапив випадково наприкінці 1990-х. У 1994-1997 роках ми мали в Тернополі гуртівню з продуктами харчування. Торгували українськими товарами: соуси, горошок, макарони, маргарин. В Ужгороді був жирокомбінат і спільне українсько-німецьке підприємство, яке виготовляло новий маргарин на кшталт спреду «Дар сонця». В той час у нас була велика лінія продуктів, але українські полиці магазинів були закидані польськими товарами: майонези, кава, кетчупи невідомого походження. В Україні не було нічого свого – все возили з Польщі: навіть картоплю, буряк…

На гуртівню приїжджали багато людей купляти товари. З мого села, де я народився (Настасів Тернопільського району) теж були підприємці. Був такий пан Василь, який мав невеликий магазин, пасажирський бус, і він мені постійно говорив: «Іван, як мені шкода колгоспу». А наші з ним рідні (його батьки, моя бабця) працювали в тому колгоспі. Господарство тоді справді було досить великим і розвинутим (2500 га землі, дві рільницькі бригади – займалися насінництвом та рослинництвом, картоплярство, тваринництво, був міжколгоспний свинокомплекс на 10 тис. поголів'я свиней, коні). Забіжу наперед: все це потім було розділено між 998 пайовиками.

У 1998 році той Василь мені добре піднабрид і я запропонував йому: «Василь, ти йди на голову колгоспу, а я піду до тебе неофіційно заступником чи радником. Буду у всьому допомагати». Він погодився. Поїхали ми в село, зібрали людей на збори в клубі. Я навіть не знав тоді, як це треба правильно робити (усміхається. – Авт.). Клуб переповнений, бо людям все те боліло (у колгоспі було 450 працівників). Ми приїхали, і люди, вислухавши, кажуть до Василя: «Слухай, Василю, який з тебе голова колгоспу? Ти в зошит не пишеш (а у селі, коли в тебе свій магазин, то він там працює як кредитна спілка, і всіх боржників, поки не розрахуються, отримавши зарплату, пишуть у зошит)… Ти в «маршрутці» безкоштовно в Тернопіль не возиш. Ти скупий! З тебе голови колгоспу не буде», – кажуть люди. І все – мрія Василя була вбита. А тут люди мене знають, бо родина проживала в Настасові, і давай просити мене. Навіть не знаю, як вони мене вмовили. Я дав згоду. Далі відбулося таємне голосування: 5 кандидатів, і за мене проголосували 70%. Це було 19 грудня 1998 року на самого Святого Миколая. Отак у 26 років я став головою колгоспу.

Я прийшов з армії, і бабця Оля каже: «Йди, сину, в колгосп на літо, щоб трішки зерна заробити курям». Я і пішов. Допомагав робити скирту. Тож, якийсь маленький досвід в мене був. А прискорений аграрний курс я здавав разом зі своєю родиною на ланці – сапав буряки. Мати моя працювала в магазині в Тернополі продавцем, але, коли потрібно було сапати буряки, приїжджала, і ми з братами також йшли з нею в поле – це був обов'язок, який не обговорювався.

Перші аграрні гроші заробив, працюючи на скирті. Я відпрацював всі жнива. Потім осінь на картоплезбиральному комбайні. Це був 1992-й рік. За гроші, які мені дали, я купив $42. Вже тоді я хотів попробувати себе у підприємництві, тому разом із друзями поїхав в Мінськ, і на всі гроші накупили біжутерії. Хотіли тут на ринку її продавати. Мені тоді було 20 років. Крім цих грошей в колгоспі тоді нараховували ще зерно за роботу. Я тоді за пів року заробив і його, але скільки – не пам'ятаю.

В колгоспі працювало 450 працівників. А на гуртовні – 20 людей, тому у нас не було жодних планірок, нарад та зборів. Я знав за кожного свого працівника все: чим він живе, яка сім'я, потреби, побут, бо це невеличкий колектив, і ти його сам сформував. Ходили на весілля, святкували разом дні народження, сім'ями дружили. А в колгоспі був величезний колектив – і як ним управляти? В перший день в 24:00 ночі закінчилися збори, а зранку вже потрібно було приїхати на роботу. На 7 планірка була запланована. Я приїхав на роботу, а там сидить 70 осіб. Тобто було 70 спеціалістів з вищою освітою, які все життя в сільському господарстві, з якими потрібно бути в темі і говорити однією мовою.

Такого досвіду в мене не було. Але був родич Іван Іванович – головний агроном в колгоспі. Я запитую: «А Іван Іванович де, бо бачу, що його немає?». У відповідь кажуть: «А Іван Іванович у відпустці». Я відправляю за ним машину, він приїхав, і я кажу: «Іване Івановичу, ви проводьте нараду, я подивлюся». Отак пройшла перша моя нарада.

Я починав працювати у колгоспі з того, що у мене в підпорядкуванні було 70 спеціалістів (зараз в компанії працює 2,5 тис. фахівців. – Авт.), а на свинофермі – 70 свиней. Загалом же було 280 голів ВРХ, і скрізь всього не вистачало. Був грудень місяць. Кормів було мало. Все село жило виключно за рахунок того, що вкрадуть у колгоспі. Така була правда.

У перший рік було багато помилок. Звичайно, я хотів проявити себе якнайкраще… Перша помилка – посіяти по весні овочі. Коли я прийшов у село, то з 2500 га землі пшеницею було засіяно 300 га, решта 2200 га стояли в облозі. Щоправда, на папері рахувалося ще 200-300 га не зібраної кукурудзи. Вона була 70 см заввишки, а бур'яни – 1,2 метра. Решта – перелоги, стерня. Із техніки – один трактор МТЗ-80 (зараз автопарк підприємства налічує близько тисячі одиниць. – Ред.), який з конюшні на ферму возив воду. Дуже цікавий був рік. Кожен крок і день в колгоспі – це був досвід, бо ти постійно стикався з новими речами і викликами, які давали тобі знання. Так от весною посіяли 300 га овочів. Адже з попередньої роботи на гуртівні я знав два чи три десятки директорів консервних заводів, з якими ми працювали. Тому я міркував, що можна підіймати та розвивати господарство через давальницьку сферу із вирощування овочів, далі пускати їх на переробку, отримувати додану вартість… Наші розрахунки вирощування зернових в той час показували, що заробітку фактично не буде. Тому я як підприємець шукав шляхи виходу. Але ми ж розуміємо: по весні оранка – не підготовлений ґрунт, не було необхідної техніки – і все це фактично теж вилилося у збитки, марно витрачені кошти. Не вийшло те, що ми хотіли…

Але ще інший бік. Уже 10 лютого бухгалтер принесла річний звіт, і я побачив, що загальна заборгованість колгоспу – 6,5 млн грн, тобто $1,5 млн. Для мене це був новий виклик. То були дуже великі гроші для мене. І зважте, що при цьому я ніколи не дозволяв собі бути комусь винним… Все це було не просто, бо кредитори за давальницькими схемами (під те ж пальне) приїжджали до мене і хотіли забрати врожай. Ці всі речі змусили мене думати, як виходити з ситуації. Ми інвестували свої гроші в господарство: відремонтували техніку, закупили автошини… У березні ми здали річний звіт, і ніхто не повірив у те, що ми це зробили. Але ми змогли.

Ви розумієте обстановку: кредитори їздять, з району надзвонюють, ми інвестували кошти, скрізь на мене тиснули. Приблизно в цей час я починаю усвідомлювати, що за таких умов не вдасться повернути вкладені кошти. Одного разу мені потрапив до рук журнал. Тоді була така україно-американська компанія «Ронко», яка допомагала проводити в Україні розпаювання, і вона випускала безкоштовно для аграріїв однойменний журнал. Я читаю цей журнал, і мені потрапляє на очі стаття про одного фермера з Херсона, який на своєму паї почав вирощувати овочі. Він розповідає, що на наступний рік добере ще два паї. Я кличу нашого юриста та кажу йому: «Якщо моя бабця Оля має пай і ми на базі нього засновуємо підприємство, то чи ми можемо ще добирати паї інших власників в оренду?». Адже тоді ще були сертифікати, не було виділено землі в натурі, не існувало ще державних актів. Юрист пішов думати, бо такої форми власності тоді ще не було. На другий день приходить і каже: «В принципі, можна». Тож в лютому ми створюємо приватне підприємство ПАП «Агропродсервіс». В назві включено все, що сьогодні робить компанія: агро, продукти і сервіс. І 11 червня 1999 року ми зареєстрували перше приватне агропромислове підприємство в Україні.

(Сміється) Так, ми були перші. Потім почали збиратися люди, і мене в селі стали звинувачувати, що я землю в Америку продам і так далі. Щонеділі в мене збори, інколи – два рази на тиждень. Найбільша була проблема в той час – я був правонаступником колгоспу, тобто мене хотіли змусити взяти тягар всіх тих боргів… Але я не хотів цього робити. Я вже собі порахував, коли ми зможемо працювати прибутково, заробляти і починати людям платити зарплату. І при ліквідації колгоспу ми нічого не взяли. Єдине, що люди трохи колгоспного майна отримали – частину під виплату боргів, іншу – під зарплату, ще щось – сплата податків. Так само у колгоспі лишилися і всі мої інвестиції. Я не пішов на правонаступництво, бо який сенс було створювати приватне підприємство, коли ми його відразу втопимо? До осені ми проводили збори. Мені повірили тільки 36% людей, які віддали мені в обробіток свої паї. Тож «Агропродсервіс» почався з 846 га землі та 120 працівників. Люди, мабуть, були для мене найбільшою рушійною силою далі розвиватися. Я б хотів найперше подякувати їм всім. Відповідальність перед людьми рухала мною. Коли 1 вересня 1999 року ми розпочали господарську діяльність і нам віддали частину наших земель та почали віддавати майнові паї (колишній свинокомплекс), то ситуація була не дуже. На свинокомплексі стояли приміщення: під дахом було 1 чи 2, у загонах – 70 поросят і жодних засобів для ведення господарської діяльності. Щоб ремонтувати техніку, не було майстерні, токового господарства, навіть телефону…

Люди! Вони всі були на піднесенні і розуміли, що потрібно чимось допомагати. Було таке, що вони йшли на роботу і приносили з собою у відрі картоплю на обід. Від вересня до весни ми багато зробили: телефон провели, майстерню організували… Коли весною сонечко блиснуло, ми вийшли в поле. Всі вийшли на роботу – 120 працівників. А ти думаєш: «Чим їх завантажити, заплатити зарплатню, бо ж в них є сім'ї, вони ж тобі довірили?». І тоді я зрозумів: наявної землі для господарювання нам замало, і ми почали розширюватися – добирати паї. Першу землю оформили за 30 км у селі Маловоди – 650 га. Тож, бачите, вже тоді була своєрідна децентралізація, і проводити її слід було ще у 1999 році, а не в 2020.

Коли я взяв на себе відповідальність у колгоспі, не знаючи про наслідки, то вже довелося шукати вихід із ситуації. Перший крок я зробив 19 грудня 1999 року, коли мене люди обрали головою, а решта кроків – як наслідок, бо я ж взяв відповідальність й потрібно було рухатися вперед.

Ні. Взяв на себе відповідальність – треба було доводити до кінця, бо люди поклали надії.

До того ж, підприємство – це живий організм, який працює. Коли правильно організовуєш і воно все правильно працює, то ти отримуєш від цього задоволення.

Страшно мені не було ніколи, була відповідальність. Людина, яка боїться чогось, нічого не досягне. Як може страх привести до чогось доброго? Я цього не уявляю. А інтерес – нами рухає! Коли ти не знаєш, ти пробуєш. У мене не було на той час освіти, знань, але було бажання – спочатку забезпечити людей шансом і кращою долею, а потім – бути першими. І це мною рухало. Ти пообіцяв платити орендну плату – виконав обіцянку, пообіцяв платити зарплату – виконав обіцянку, коли заробітної плати ніхто не платить, а ти платиш щомісяця. Круто ж, правда?

Сьогодні мені б таких речей вже не вдалося, бо змінилася ситуація на ринку, конкуренція досить велика. Раніше, коли не було конкуренції, на початках, ми збирали слабкий урожай, не мали оборотних коштів, не було можливості застосовувати технології так, як зараз. Не можна було досягати таких врожаїв. Ми фактично напівприродним способом збирали 3,5-4 т зерна. 4 т зерна – це вже був дуже хороший урожай. Але, що я вам скажу – не потрібно боятися помилок.

Можна збудувати! Потрібно тільки дві речі: вірити у себе та йти до кінця. Намітити ціль – і просто йти до кінця, зранку до вечора працювати з колективом та людьми, і воно дасть результат обов'язково. Дуже багато підприємців починають, спробують, розчаруються і зарано здаються. Я багато зустрічав таких. Потрібно пам'ятати: жоден успішний підприємець не навчився на чужих помилках, тільки на своїх. Кожна помилка – це досвід, навчання. Тому вчіться, рухайтеся до кінця. Ніколи не здавайтеся на середині. Я ще не бачив чемпіона світу, який зійшов з дистанції. Так само не буває успішного бізнесмена, який би зійшов з дистанції.

Перше – це, звичайно, сім'я. Від неї залежить дуже багато. Коли тебе сім'я підтримує, дружина розуміє, тоді чоловік може реалізовуватися. Я дякую, у першу чергу, своїй дружині та дітям, які дають мені можливість реалізуватися. Це – те місце сили, яке надихає мене.

Друге – люди і відповідальність перед ними. Коли ти взяв якусь відповідальність, то ти несеш її і за їхні сім'ї, родини. Це – дуже складно. Але коли ти розумієш відповідальність, а люди – ні, тоді це – серйозна проблема. І таке бувало. Часом просиш людей: робіть правильно, дослуховуйтеся до порад та вказівок керівника. Але все одно люди – це місце моєї сили, вони мене надихають, заряджають, мною рухають.

Третє місце сили, де батарейка заряджається, – духовна сторона, церква. В нас є прекрасне місце – духовний греко-католицький центр світового рівня у селі Зарваниця. Туди інколи поїдеш, просто походиш, погуляєш – і черпаєш енергію. Я вважаю, що все робиться з Богом і його допомогою.

Духовність для мене – це віра у щось вище, це певний спокій. Найперше я ходжу до церкви попросити здоров'я для своїх близьких, рідних, друзів та працівників компанії. У храмі ти можеш бути один на один з собою… Людина має у щось вірити. Людина без віри – шмат м'яса. Бізнесмен, який не вірить ні у що – це шмат м'яса.

Четверте – конкуренти. Коли ти їдеш до них, дивишся, бачиш, що вони зробили, то це заряджає. Конкуренти наші – це європейці, американці. Припустімо, в Данії зараз фермер має за один опорос 32 поросяти, а в тебе – 22, тоді ти розумієш, що при всіх однакових затратах ти кудись ідеш не туди. Тому і йдеш на зміни. Ти думаєш, як тобі це покращити. Якщо у Німеччині доять з однієї корови 10-12 тис. т молока на рік, а у тебе 7, то це теж драйвер для змін і розвитку. Поїхав, зарядив батарейку, приїжджаєш і це втілюєш.

Моя мотивація дуже проста: сьогодні платники податків сплачують величезні кошти, а натомість отримують в село дві лампочки і то з великим цоколем. В таких випадках тобою починає керувати щось інше. Наприклад, компанія «Агропродсервіс» сплатила за 2019 рік 249 млн грн. податків. І ми зараз будемо їхати з вами у село, де я народився, де знаходиться центральний офіс компанії, з якого все почалося, і ви побачите, хто і що робить реально на місцях. Соціальна інфраструктура в селі, дитсадки, дороги – це все сьогодні заслуга підприємців, які працюють там, а не депутата, який привозить одне вікно у сільський клуб і під оплески всіх перерізає червону стрічку.

Фактично влада не допомагає бізнесу розвивати соціальну інфраструктуру в селі і вбачає в підприємцях лише дійну корову. В такому разі є єдиний шлях: брати на себе зобов'язання, йти в політику і змінювати ситуацію.

Я пішов у політику, аби максимально зробити це і донести до людей, що це не політик головний там, а люди, які платять податки та працюють на місцях. Якщо сьогодні доярка на фермі працює і в неї 30 000 грн зарплата, то вона безпосередньо в казну сільської громади приносить 6000 грн податків на місяць. Майбутнє на селі за тими, хто чесно платить податки. А не за тими фермерами, які землю обробляють в «тіні».

Я 4 роки очолював обласну організацію «Аграрної партії України» (АПУ) на Тернопільщині, 3 роки був заступником голови партії в Україні. Для мене це було природньо. Я – аграрій, понад 20 років пропрацював в аграрному секторі. Навіть сьогодні, будучи народним депутатом, я працюю секретарем в аграрному комітеті. Я дбаю про весь сільськогосподарський сектор нашої країни. Тому не далеко відійшов від галузі. Разом з колегами готуємо законопроєкти, які б працювали на агросектор.

Але політика – це процеси непрості. Так склалося, що «Аграрна партія» не розвивалася, не росла, не було довіри суспільства до «Аграрної партії». Вона нішова. Коли я став народним депутатом, розумів, що один в полі не воїн, тому увійшов в групу «За майбутнє». Ми працювали так пів року. І весь цей час я був ніби зв'язковим між ідеями, носіями яких була «Аграрна партія», та групою «За майбутнє», яка об'єднувала справжніх господарів, що вже чогось досягли у своєму житті. Я не полишаю надії об'єднати цих людей, бо вірю, що за господарями – майбутнє! (На момент публікації інтерв'ю «Аграрна партія» та партія «За майбутнє» оголосили про своє об'єднання для спільної участі в місцевих виборах 2020 року. - Авт.) В нашій групі є 8 народних депутатів-аграрників, решта – промисловці, великі підприємці, які самі себе створили і вносять велику лепту в економіку нашої держави. Тож, коли Ігор Петрович Палиця запропонував створити партію «За майбутнє», ми всі обговорили це і я погодився. Я зважив, що це мої найближчі 5 років роботи. Ідеологія партії «За майбутнє» близька до аграрного сектору, бо в її основі лежить ідея економічного патріотизму. Тобто свій до свого по своє. Тому я вирішив вийти з «Аграрної партії» й увійти в партію «За майбутнє», бо бачу зараз перспективу в ній.

Ігор Петрович мене переконав своє порядністю. Це людина, яка досягла багато в житті. Я вважаю, його велика заслуга, що йому вдалося, будучи очільником Одеської області, стабілізувати ситуацію в непростій області в непростий період, бо ми розуміємо, що ще з часів Катерини І там формувався російський форпост. Ігор Петрович як менеджер, як політик, як державник зумів фактично втримати Одещину, переконати Одещину, що це – Україна. Для мене такі речі є надзвичайно важливі. Я вважаю, що він має величезні заслуги перед державою.

Він сказав: «Кожен з нас в своєму регіоні щось зробив, чогось досягнув. Ми всі хочемо змін в країні, ми бачимо, що ця політична сила, яка зараз в Україні є монобільшістю й управляє усіма процесами, не здатна до кінця все вирішувати. Це люди, які прийшли без досвіду, які не мають бачення, не мають розуміння. Ми не маємо часу на експерименти, нам потрібно брати на себе відповідальність і рухатися далі». Я з ним згодний, тому приєднався.

Нам потрібно, щоб аграрники, підприємці, патріоти об'єднувалися навколо нашої економіки. Ми повинні розуміти чітко, що нам ніхто не допоможе – ні схід, ні захід. Те, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням, для нас величезна біда. Тому ми маємо відстоювати чітко свої національні інтереси і захищати свого виробника, відтак – ставати сильними. А ми всі розуміємо, що з сильними рахуються. Нам вже треба бути не об'єктом, а суб'єктом міжнародної гри.

Мінагрополітики потрібне. Зрозуміло, що ми не можемо вплинути на запущені процеси з його ліквідації. Але в аграрній країні, де економіка генерує 20% ВВП, 40% всієї валютної виручки – з агро, не може не бути аграрного міністерства. Воно повинно стати одним з основних наших лобістів на світовому ринку. Нам потрібно думати, як реалізовувати зроблену продукцію, формувати додану вартість, а не продавати тільки сировину. Нові ринки збуту – це його основна задача. Крім того, Мінагро має написати нову програму розвитку агросектору та сільських територій, хоча б на наступні 5 років та програму підтримки створення доданої вартості. Якщо ми не будемо мати свого аграрного міністра, який за ці речі буде дбати, то буде дуже складно.

Я не всіх знав, бо в агро лише з 1998 року. Але оскільки ми не номер 1 в світі за всіма аграрними позиціями, то значить – ще не було найкращого міністра (усміхається. – Ред.).

Щоб взяти тягар на себе, потрібно брати з командою. Якщо наша політична сила прийде до влади і комплексно братиме відповідальність за все, то чому б ні. Чим сьогодні відрізняється міністерство від будь-якої компанії, яка є в Україні? Нічим. Сьогодні вертикально-інтегрована компанія має гендиректора. Це той самий міністр, який робить все, що і справжній міністр. На плечах гендиректора абсолютно все, починаючи від шкіл, які є на території компанії, закінчуючи пайовиками, допомогою на поховання пайовиків, утримання садочків, харчування і так далі.

Найбільше досягнення – аграрний сектор є локомотивом в країні, де ми вирощуємо зернових культур – 70 млн т, а технічних – 26 млн т, тобто разом 96 млн т.

Найбільший провал – це те, що ми не зуміли з нашого досягнення на полях створити доданої вартості і продовжуємо бути сировинною країною.

Виклик – створювати додану вартість, максимально переробляти продукцію, шукати ринки збуту. Мінагро має стати лобістом аграріїв, переробників №1 в світі.

Сьогодні в Україну для агросектору потрібно завести інноваційні технології. Треба дати нашим науковим інститутам ці технології, і нехай вони їх теж розвивають та впроваджують. Адже наразі в країні більшість технологій 70-80-х років. Ми відстали від світу на 20 чи на 30 років в аграрній науці. Для чого витрачати державні кошти в такому разі на науку? Потрібно знайти силу волі, раз поставити крапку і почати далі розвиватися, як треба. Є сьогодні в світі 32 поросяти за опорос, значить, вітчизняні інститути свинарства мають від цього відштовхуватися. Є сорти кукурудзи, які дають високий врожай, дивимося по наших зонах, даємо завдання, реалізовуємо це і рухаємося далі. Треба відштовхуватися від інновацій, які є у світі, а не проїдати ресурс.

Рентабельність у рослинництві падатиме через посилення конкуренції. Щоб почуватися стабільніше, більш захищено, ти маєш створити додану вартість. Дуже багато сьогодні підприємств не розуміють, що за доданою вартістю ховається їхня стабільність. Вони поки що недалекоглядні. Додана вартість це – майбутнє.

Ми зараз розуміємо, що частина землі перебуває в «тіні». І наше завдання сьогодні як народних депутатів – зробити все, щоб ту землю з «тіні» витягнути і щоб земля почала працювати на громади (сплачувалися податки, розвивалася інфраструктура сільських територій). Я думаю, що із завершенням децентралізації, після 25 жовтня, коли проведемо всі місцеві вибори, фактично будуть сформовані громади, настане наступний етап – передати громадам максимум повноважень з розпорядження державною землею. Наше завдання як народних депутатів – доводити: кожна громада має право на життя тільки тоді, якщо в ній всі будуть чесно платити всі податки. Не буде так, як сьогодні: ти – хороший, ти – поганий, ти обробляй землю так, а ти – так. Після того, як це все «спливе», ви побачите, що буде відбуватися в агро. Буде ще один перерозподіл, якщо ми ухвалимо закон 3131 про оподаткування з 1 га с/г землі. 2-3% недобросовісних фермерів, які сьогодні обробляють землю в «тіні», підуть з ринку.

Що стосується ринку землі, думаю, найближчим часом структура його не зміниться і перерозподілу не буде. Чому? В нас сьогодні продаються корпоративні права: створив підприємство, уклав угоди – і ти можеш продати підприємство з корпоративними правами. Що може змінитися від того, що дозволять продавати землю? Нічого.

Ми розуміємо, що з серпня 2021 року буде вільний ринок для фізичних осіб – до 100 га в одні руки. Це не є щось багато і не є щось визначальне. Я думаю, що більшість фермерів, які сьогодні працюють, мають і по 500, і по 1000 га землі, яка не переоформлена, яку вони з набуттям чинності законом просто переоформлять. Крім того, ухвалення законопроєкту 2194, де передбачене першочергове право купівлі орендарем, означає, що теперішній орендар дбатиме про залишення в своєму обробітку цих земель. Відкриття ринку землі не спровокує якихось перерозподілів.

На старті ринку землі ціна 1 га коливатиметься у межах $1000-1500.

Йдеться про 2023-й рік, коли юрособам дозволять купувати землю. Для того і є парламент, уряд і президент, щоб запобігти скупці української землі іноземцями. Якщо ми будемо бачити загрозу такого сценарію, то зможемо його зупинити. Візьмемо сусідів – Польщу. Поляки побачили, що поляк вже не може купити землі, бо в нього немає фінансового ресурсу, а купують німці, австрійці, голландці, тоді вони зупинили ринок, дали полякам трішки фінансового ресурсу, потім знову дозволили купувати іноземцям. Ми маємо так само відстояти національні інтереси своєї країни. Якщо ми будемо бачити, що ринок землі буде працювати не на користь українського товаровиробника, наша партія «За майбутнє» буде робити все, щоб це зупинити.

Оскільки я народився в селі, то можна сказати так.

Для мене немає казкових чи віртуальних персонажів. Навіть в дитинстві не було нікого, на кого я хотів би був схожий.

Я роблю свою роботу, хочу робити її добре, щоб за мною ніхто не переробляв. І не намагаюся бути схожим на когось.

Я народився на хуторі. До села Мар'янівка – кілометр, до Настасова – 5 км. Мама розказувала, що коли я був маленький, любив ходити в поле, а поле – кругом хати, збирав горох, боби, ячмінь, це все «молотив» вручну, це в мене така гра була, й казав, що я колись буду головою колгоспу. Я цього не пам'ятаю. Але так мати мені казала.

Робота – це моє хобі, хобі – це моя робота. Звичайно, є дрібнички, які мені подобаються. Наприклад, я люблю, щоб було красиво. Я збираю тарілки з різних країн: з Австрії, Угорщини, Польщі кінця 19 – початку 20 ст. У мене є невеличка мрія – зробити музей сільського господарства. Вже почали збирати експонати: є плуг 18 століття, бронзові сокири, нарильники, посуд з часів трипільської культури… Але, на жаль, зараз через політику все менше буваю вдома, тому шукаю людину, яка б очолила цей музей. Мій брат Віталій теж загорівся цим проєктом, і він дозбирує експонати: вже є старі парові двигуни з перших с/г машин. Найстаріший експонат з моєї колекції сільськогосподарських старожитностей – бронзові серпи ІІ-ІІІ тис. до н.е.

Першими вчителями були мати, бабця, які давали перші кроки по життю. Мабуть, це в кожної людини так.

Любити, поважати, шанувати людей… і працювати.

Професіонали з характером є дуже різні. І «зелені» драйвові – аналогічно. Команда підбирається за різними критеріями: і професіонали, і «зелені». Не можна «зеленого» навчити, якщо немає поряд професіонала. Треба брати обох.

Порядність.

Брехню. Коли людина зробила помилку й прийшла сказала правду, то це є помилка, яку можна виправляти. А коли людина бреше і приховує свої помилки за брехнею постійно, то це шкодить і колективу, і роботі на результат.

Дружба – це тоді, коли ти можеш покластися на тих людей, з якими працюєш і маєш спільне бачення життя. Коли тебе розуміють з пів слова. Коли є не тільки про що поговорити, але і про що помовчати…

Справжніх друзів небагато. Вони формуються роками, не за один день.

Я читаю дуже мало. Відкриваю сторінку, починаю читати і засинаю. Виснаження на роботі робить своє (усміхається. – Авт.)

Оскільки я на сьогодні народний депутат, мій шлях в найближчі 4 роки визначений. Я працюю секретарем аграрного комітету, поки не збираюся нічого міняти.

Росту до нових висот, бо здобуваю новий досвід, нових друзів, стаю політично сильнішим.

Стратегічна ціль на найближчий час – 25 жовтня виграти вибори, щоб у всі 55 громад Тернопільської області до влади пройшли господарники, щоб пройшла мінімальна кількість популістів, які нічого в своєму житті не зробили. Хочу, щоб політики, про діяльність яких останні 5-10 років ми не можемо нічого хорошого сказати, пішли геть. Щоб розвиток України розпочався з ОТГ. Господарники, коли будуть заходити в місцеву владу, точно будуть дбати про свої села, містечка – і звідти буде починатися економічно сильна Україна.

Сьогодні я дивлюся на всю аграрну Україну. Чи коли я їду в Київській області, чи на півдні України. Де б я не їхав, мені серце болить за весь аграрний сектор.

Стратегія «Агропродсервіс» незмінна – це курс на додану вартість. Сьогодні керівництво компанії цієї стратегії не відкинуло, вони рухаються нею. Тобто зерно, яке сьогодні виробляє «Агропродсервіс», має все перероблятися на 100% в Україні. До цього маємо іти. От так само я мрію про головну ціль для аграрного сектору в Україні: щоб ми не продавали просто кукурудзу, а тільки готовий продукт. Не пшеницю, а борошно, суміші, спирти, біоетаноли, м'ясо – це треба робити.