У Польщі проаналізували, як вступ України до ЄС вплине на їхній агросектор

Вступ України до ЄС може скоротити фінансування польських аграріїв і посилити конкуренцію для малих господарств. Водночас основною проблемою у Польщі називають чинну модель погектарних дотацій, а не український агросектор, пише директор Центру стратегічних досліджень Лукаш Войдига у колонці для Dziennik Gazeta Prawna.

До повномасштабного вторгнення український агросектор мав понад 41 млн га сільськогосподарських земель. Вступ України збільшив би площу сільгоспугідь ЄС приблизно на чверть. Якщо поширити на країну чинну систему погектарних виплат, фінансування нинішніх членів Євросоюзу може скоротитися.

«Це, звісно, не аргумент проти членства України. Проблема радше у нинішній конструкції Спільної аграрної політики», — пише Войдига.

Він пояснює, що за чинною моделлю більша площа господарства майже автоматично означає більший обсяг державної підтримки. Таким чином, система винагороджує передусім масштаб, а не продуктивність, технологічність чи вартість виробленої продукції.

Водночас фінансування польських аграріїв може зменшитися й без вступу України. Після 2027 року аграрні кошти планують частково об’єднати з фондами згуртованості та іншими інструментами ЄС. Загальний бюджет агропідтримки при цьому може номінально скоротитися більш ніж на 20%.

За такого сценарію фінансування Польщі в межах Спільної аграрної політики може знизитися з нинішніх приблизно €25 млрд до €19,4 млрд.

Найрадикальніший із проаналізованих сценаріїв передбачає, що Україна одразу отримає повний доступ до виплат за чинними правилами. Тоді польська аграрна квота теоретично може скоротитися до €15,3 млрд — на 39% проти нинішнього рівня. Це означало б зменшення підтримки польських аграріїв більш ніж на €1,4 млрд щороку.

Автор називає такий сценарій малоймовірним. Реалістичнішим він вважає поступове приєднання України до Спільної аграрної політики протягом багаторічного перехідного періоду. Остаточні обсяги виплат залежатимуть від майбутнього бюджету ЄС, правил зарахування земель, тривалості перехідного періоду та обмежень на максимальний розмір дотацій.

На думку Войдиги, Польщі варто не закривати свій аграрний ринок, а вимагати рівних умов конкуренції та глибокої реформи Спільної аграрної політики. Підтримку слід більше спрямовувати на розвиток переробки, агротехнологій і польських продовольчих брендів. Меншим виробникам держава має допомагати об’єднуватися в кооперативи та групи виробників.

Автор зазначає, що агросектори України та Польщі не конкурують однаково в усіх сегментах. Україна залишається передусім великим виробником зернових, кукурудзи, ріпаку та соняшнику. Польща має сильніші позиції у переробці, виробництві готових харчових продуктів та експорті продукції з вищою доданою вартістю.

У 2020 році вартість агровиробництва двох країн була співставною: €27,4 млрд в Україні та €25,9 млрд у Польщі. Тому інтеграція може принести польському бізнесу не лише посилення конкуренції, а й доступ до української сировини та можливість розвивати регіональні виробничі ланцюги.

Водночас доступ України до аграрного ринку та інструментів підтримки ЄС має залежати від фактичного дотримання санітарних, ветеринарних та екологічних норм. Європейські аграрії, наголошує автор, не повинні нести витрати на виконання вимог, яких не дотримуються їхні конкуренти.

«Вступ України до ЄС не буде катастрофою для польського сільського господарства», — підсумовує Войдига.

Разом з тим, інтеграція може прискорити кризу частини невеликих польських господарств, діяльність яких значною мірою залежить від дотацій і захисту від конкуренції. Держава має допомогти їм пристосуватися до нових умов, але не повинна безкінечно підтримувати неефективні моделі виробництва.