SHARE
У заключну 10-ту ревізію Сільський Ревізор завітав на Чернігівщину. Саме тут, у колоритному селі Володькова Дівиця, команда соціального контролю завершила 2-й сезон інспекцій.

Село справді можна назвати маленькою українською Європою. Тут, як в Амстердамі, полюбляють їздити на велосипедах. У селі, наче в Будапешті, кожна вулиця й закуток мають свою історію. І, як заведено в Україні, тут люблять посваритися з сусідкою за межу:) Щоправда, якщо у когось біда — допомагають усім селом.

Ми вирішили перевірити, як живеться сільським європейцям і хто дбає про добробут громади. Тож поки ви саджали картоплю і смажили шашлики на травневі свята, Гусаки-ревізори зазирнули в історичне минуле села, побували в саду, якому «й боги заздрять», заїхали в поле на посівну й поганяли по «дорозі життя». Де ще ступали наші лапи, можна побачити на карті.
Цікаво? Тоді гайда знайомитися із Володьковою Дівицею!
Сільська рада
Дістатися до Володькової Дівиці виявилося не так уже просто. Якщо до Ніжина ми доїхали без перешкод, то далі наш РевіZORROмобіль їхати відмовлявся. А все тому, що на мапі такого села немає.

«Як немає?» — запитували ми себе, зупинившись на перехресті доріг посеред міста і шукаючи в наших старих картах Володькову Дівицю.

На щастя, в online-картах таке село знайшлося. Іще 14 км — і ми на місці! Як потім пояснили нам місцеві, у старих картах треба шукати Червоні Партизани. Саме таку назву село отримало після Громадянської війни на знак пошани багатьох партизанів, які були родом із тодішньої Володькової Дівиці. Коли ж в Україні розпочалася децентралізація, у селі заговорили про повернення до історичної назви.
Що тоді в селі робилося! Одні були проти зміни, бо ж пам'ять про партизанів повинна бути. Інші кричали, що треба змінювати — ми ж бо українці! Село розділилося на два табори, але назву таки змінили,
— розповідають нам місцеві жителі.
Більше про село йдемо дізнаватися в сільську раду. На порозі нас уже чекає староста села Олександр Гаврилко.

— То хто ж то була така, та Володькова дівиця, на честь якої село назвали? — запитуємо чоловіка.
— Та кажуть, що тут колись був шинок цигана Володьки. А в ньому працювала дуже гарна дівиця. Так от коли козаки їхали Чумацьким шляхом, то казали: «Зупинимося у Володькової дівиці». Так і повелося,
— розповідає нам староста.
Більш достовірна версія говорить про те, що назва села походить від імені його засновника — польського пана Володькевича. Хоча про його дівицю ніхто достеменно нічого не знає.

Та як би там не було з минулим села, його сьогодення не менш цікаве. Як розповідає нам Олександр Володимирович, Володькова Дівиця — село живе і колоритне. Місцевим жителям нічого жалітися на демографію, бо ж населення села складає 3,5 тис. жителів. Більше того, понад 60% населення — працездатні люди, ще 15% — діти до 18 років і всього 25 % пенсіонерів. Що там казати! У селі школа розмістилася у двох будівлях, а в дитсадок стоїть черга із 60 дітей. От би так у кожному українському селі!
Староста пояснює, що молодь у селі затрималася завдяки місцевому підприємству «Агрікор Холдинг» (входить в структуру агрохолдингу «Агрейн»), яке дає робочі місця, а також близькій відстані до столиці та залізничній станції. Тут кожні півтори години до столиці їде електричка. А дорогу, яка веде до станції, у селі давно нарекли «дорогою життя».
У нас із тих 60% працездатного населення більша половина працює в Києві. Люди виїжджають на роботу вдосвіта, сплять в електричці, поки їдуть. Працюють позмінно, додому приїздять уже в сутінках. І так живуть, і радіють, що є де працювати й отримувати непогану зарплату,
— говорить Олександр Гаврилко.
Володькова Дівиця разом із 6-ма навколишніми селами входить до однойменного старостинського округу. У грудні 2016 року село увійшло до складу Носівської громади. Рішення об'єднатися в ОТГ громада зустріла схвально, хоча сільрада планувала пройти децентралізацію дещо по-іншому.

Спочатку тут хотіли створити свою громаду. Згідно із законом, для створення ОТГ треба мінімум 2 адміністративні одиниці. Володьководівицька сільрада, куди вже входило 7 сіл, надіслала запрошення сусідньому селу. Проте там відмовили. Іншого села поблизу не знайшлося, тому у Володьковій Дівиці вирішили приєднатися до Носівської громади. Новостворена ОТГ об'єднала більше 20 сіл і 22,5 тис. населення, ставши найбільшою в області.
Страхи були, але потрібно було приймати рішення, бо хотілося якогось покращення, якихось змін. І цього хотіли не тільки ми, а все населення. Ми сподівалися, що об'єднаємося, — і громаді буде краще й легше. І ми не прогадали. Буквально за рік у нашому селі відбулися зміни,
— розповідає Олександр Володимирович.
Передусім, змінився бюджет села. Якщо до об'єднання у скарбниці Володьководівицької сільради було близько 1 600 000 грн, то у 2017 році бюджет старостинського округу збільшився до 6 330 000 грн. Значну частину коштів громада отримує з податків за оренду землі. Так, у старостинському окрузі обробляють близько 7 тис. га землі. Із них 5848 га знаходяться під обробітком місцевого підприємства «Агрікор Холдинг». Окрім того, компанія не просто є найбільшим платником податків, а й веде активну соціальну роботу.
За словами Олександра Володимировича, «Агрікор Холдинг» уклав із сільрадою соціально-економічну угоду. Згідно з нею, у якості допомоги сільська рада додатково отримує по 85 грн з кожного гектара землі, що знаходиться в обробітку компанії.У минулому році за цією угодою Володькова Дівиця додатково отримала майже півмільйона гривень. За ці кошти в місцевій школі зробили капітальний ремонт у спортзалі.
Нам холдинг дуже допомагає. Вони й спортсменів підтримують, закупили спортивне обладнання у спортзал. Та й селу допомога теж вагома. У нас у старостаті є 71 вулиця. Практично на кожній вулиці сніг розчищає техніка підприємства. Якщо треба, то вони й техніку дають. Не відмовляють нам ніколи,
— говорить староста села.
Коли бюджет старостинського округу збільшився в 5 разів, тут почали активно впроваджувати зміни, на які так чекало населення. У минулому році у школі провели капітальний ремонт даху, який обійшовся в 1 412 000 грн. Іще 108 000 грн витратили на реконструкцію котельні в навчальному закладі.

Нарешті в селі почали ремонтувати дороги. У 2017 році нове асфальтове покриття зробили на частині «дороги життя» — тій самій, що веде до залізничної станції. Тут відремонтували трохи більше 2 км. Ще 1100 м планують доремонтувати цього року. У сільраді вже готують усі необхідні документи.
Майже одразу після об'єднання в селі взялися за вуличне освітлення. Минулого року із бюджету витратили понад 500 000 грн, щоб відновити світло на 4 вулицях Володькової Дівиці і 2 вулицях села Сулак.

Значну увагу в селі приділяють благоустрою. У Володьковій Дівиці є чимало визначних та пам’ятних місць, які потребують догляду. Для цього тут створили комунальне підприємство, закупили їм трактор і причіп, а в селі з’явилося додаткових 5 робочих місць. Нині комунальне підприємство займається розчищенням кущів, прибиранням місцевих кладовищ і пам’ятників, вивозом сміття.
Із останнім у селі особливі проблеми. Місцеве населення стараються привчити сортувати сміття, щоб його потім можна було вивозити не на сміттєзвалище, а на переробний завод. Хтось до таких змін привчився, проте значна частина населення таку європейську новацію не сприйняла.
У нас за магазином тільки прибрали купу сміття, яке селяни сюди зносили, так вони знову нанесли. Ми й пояснюємо, і просимо, і говоримо… Але є такі люди, які не хочуть розуміти,
— бідкається продавчиня одного із магазинів у центрі села.
Планів на 2018 рік у старости не менше. Передусім, треба завершити ремонт «дороги життя» і зробити освітлення у всіх селах старостинського округу. Гостро стоїть питання із будинком культури і ФАПом, бо перша будівля давно вже закрита, та й амбулаторія перебуває в аварійному стані. Щоб вирішити ці питання, сільрада зараз шукає кошти.

Олександр Гаврилко говорить, що робота старости нелегка. Бо ж скільки не працюй, а в селі завжди знайдуться незадоволені. Але чоловік старається надихатися тим, що вже зроблено. Та й ми можемо запевнити його, що селяни його роботу оцінюють гідно.
Він у нас дуже хороший. Відколи ми об'єдналися й створили громаду, в селі стало жити набагато краще. Щось та й робиться!
— говорили нам місцеві жителі.
Сільська рада у Володьковій Дівиці отримує тверду 5-ку! Бажаємо не зупинятися і тримати темп змін надалі:)
Освіта
Так уже повелося, що кожну сільську ревізію ми розпочинаємо з того, що об'їжджаємо все село. Іноді так трапляється, бо ми заблукали, але зазвичай ми робимо це для того, щоб роздивитися, куди Гусаків-ревізорів занесло цього разу:)

Коли ж ми приїхали у Володькову Дівицю, то були здивовані кількістю дітей і навчальних закладів. У різних куточках села розмістилися дитячі майданчики, які красномовно говорили про велику кількість дітей. Як виявилося, у селі працює дві школи та дитсадок. І вони вщент забиті дітьми:) Така ситуація тільки підігріла нашу цікавість до освіти у Володьковій Дівиці. Тож не гаймо часу і йдемо на інспекцію у школу!
Ми навідалися у навчальний заклад 26 квітня — у день, коли в усіх школах України згадують вибух на Чорнобильській АЕС. У Володьководівицькій школі з цієї нагоди провели «Джуру». Учні 8-11 класів крокували, змагалися у конкурсах і боролися за перемогу у грі. У результаті переможцями стали всі:) А після «Джури» школярів частували козацькою кашею, приготованою на задньому дворі школи.
Після змагань Сільський Ревізор «викрав» на годину директора школи Валентину Вовкогон. Жінка працює в освіті більше 40 років, із них 17 років керує будинком знань у Володьковій Дівиці. Разом із нею йдемо на «оглядини» великої шкільної будівлі.
Приміщення школи було збудоване ще в 1984 році. Валентина Миколаївна розповідає, що будували поспіхом, тому і якість відповідна. А вже через 5 років це далося взнаки. Тим не менше, навчання тут проводять і досі. Нині у Володьководівицькій школі навчається 320 дітей. Із них 167 діток ходять до початкової школи, яку розмістили у старовинній будівлі часів пана Володькевича. Побудована із червоної цегли, школа й отримала свою простонародну назву — «червона».

На таку кількість дітей у школі працює 30 учителів. Валентина Миколаївна із гордістю розповідає, що 10 учителів мають вищу кваліфікаційну категорію, 7 — звання старшого вчителя і ще 5 учителів-методистів. Про успіхи школи говорить рейтинг навчальних закладів району, де Володьководівицька школа поступилася місцем тільки міській гімназії.
Також директорка розповідає, що це школа громадського виховання «Гармонія». Такий статус означає те, що до навчального процесу долучаються не тільки вчителі, а й батьки.
Ми навчаємо дітей у комунікації з учителями, батьками і громадськістю. Бо якщо працювати за програмою «лебідь, щука і рак», то результату не буде. У нас батьки є постійними учасниками навчального процесу. І вони не просто приходять на батьківські збори, а беруть участь у виховних заходах, семінарах, які ми проводимо,
— пояснює Валентина Миколаївна.
Матеріально-технічній базі школи може позаздрити не один міський навчальний заклад. Директорка показує нам два комп'ютерні класи, де встановлено мультимедійні дошки. Усе це школа купила за грантові кошти, які виграла 2 роки тому в конкурсі від Міністерства освіти і науки України. Тоді на 176 тис. грн школа отримала 3 ноутбуки, 3 мультимедійні дошки та 11 комп'ютерів.

Всього ж у школі нині є 28 комп'ютерів. Після занять для дітей працюють гуртки комп'ютерної грамотності. За словами директорки, іноді діти допізна засиджуються на цих заняттях.
Звичайно, школа не обходиться без допомоги місцевої влади. Хоча так було не завжди. Ще 2 роки тому сільська рада школою не опікувалася взагалі, та й директорка до них із проханнями не йшла. Бо знала, що грошей немає.

Коли ж село увійшло до Носівської громади, ситуація змінилася. Валентина Миколаївна пригадує, що спершу не вірила в зміни. Мовляв, за її життя влада не раз змінювалася, а результату не було.
Я — песиміст, «Фома невіруючий». У нас була страшна проблема — з роками дощі знищили дах. Ото тільки сніг починав танути, ми бігали з відрами по класах, підставляли. Але надії, що нам його відремонтують, не було. А коли одного дня до нас приїхали будівельники, нашій радості не було меж. Я повірити в це не могла, поки роботи не почалися. І так тепер з усіма проблемами. Староста може прийти по подвір'ю походити, подивитися, чи є проблеми. І сам їх вирішує… Це до сліз зворушує,
— розповідає директорка.
Завдяки допомозі агрохолдингу у школу провели воду. Цього року тут встановили новий котел і школа перейшла на біопаливо. За словами директорки, у школі такого тепла не було від самого її заснування.

Як ми довідалися під час розмови із Валентиною Миколаївною, керуючий підприємством «Агрікор Холдинг» Володимир Закалюжний - її учень.
І коли б я не приходила з проханням, ніколи не було відмови. Треба підвести воду — питань нема! Бригада приїхала, станція встановлена і є вода. А коли побудували котельню, ми себе людьми відчули!
— розповідає Валентина Миколаївна.
Окрім того, щороку агрохолдинг «Агрейн» дарує дітям цінні подарунки. І всім без винятку — і малюкам початкової школи, й одинадцятикласникам. Завдяки цим подарункам батьки суттєво економлять кошти на шкільному приладді.

Також школі допомагає народний депутат Валерій Давиденко. І хоч це не його округ, він встановив величезний спортивно-ігровий майданчик на подвір'ї початкової школи.
Звичайно, у школи й проблем вистачає. Передусім, тут треба замінити вікна, бо старі вже давно згнили і в будь-який момент можуть просто розсипатися. Також у школі ламають голову над покращенням харчування дітей. Нині продукти для готування здають батьки і ще доплачують 7 грн за обід. Початкові класи харчуються безкоштовно. Та директорка каже, що цього дітям замало.

Також у планах школи відкрити 2 групи дитсадка, оскільки існуючий дитсадок не може прийняти всіх малюків Володькової Дівиці. Для цього у школі вже звільнили частину 1-го поверху, нині готують проектну документацію.
А от учні 5-го класу мають свою думку з приводу проблем у школі. І найбільша проблема тут полягає у відсутності карантину.
А чого у всіх сусідніх школах був карантин, а в нас не було? Там у дітей канікули були... а ми ходили у школу. От якби ще й у нас був карантин, бо так не чесно,
— наввипередки скаржаться нам дітлахи.
Нашу екскурсію школою і запальну дискусію з малюками про недоліки навчального процесу перервав дзвінок на урок. На прощання ми встигли зробили селфі з 5-класниками. Як і обіцяли, фото додаємо в тексті:)
Школі Володькової Дівиці ставимо 5 балів! Бажаємо швидкої заміни вікон, успішного відкриття садочка і здоров'я дітям, щоб канікули були тільки за календарем:)
Дитсадок
Дитячий садочок у Володьковій Дівиці видно здалеку. Його подвір'я — наче маленький Діснейленд. Тут і маленькі вантажівки, і гойдалки, й каруселі. І все таке яскраве, кольорове. Очі розбігаються!:)
Ми завітали у дитсадок тоді, коли тут тільки розпочалися заняття. Що ж, у деяких групах замість звичайного вихователя заняття проводив Пан Гусак. У місцевих діток йому вдалося дізнатися, чим годують тутешніх собак, чим треба фарбувати «морду», щоб бути красивою, а також деякі секрети любовних трикутників малюків. Ви тільки послухайте цих маленьких зірочок:)
А ми тим часом відправляємося на екскурсію разом із директором садочка Марією Івахно. Дорогою дізнаємося, що тут є 3 різновікові групи і виховуються 56 дітей. Ще 56 офіційно стоять на черзі. Зважаючи на це, у дитсадочок беруть діток віком від 3 років. Передусім, тут приймають дітей із соціально незахищених верств.

У дитсадку на постійній основі працює 17 чоловік, ще 3 кочегарів наймають взимку. У штаті є 4 вихователі, у яких за плечима від 10 до 30 років роботи, медсестра та соціальний працівник. Логопед у штаті не прописаний, і його відсутність у дошкільному закладі помітна. Лепетання багатьох діток важко розібрати, і тільки виховательки розуміють своїх малят. Звичайно, діти обов'язково двічі на рік проходять обстеження у фахівців, проте цього замало.
Пані Марія водить нас кімнатами і розповідає, що майже всі меблі у садку куплені за рахунок батьків. Іграшки теж купують батьки. На початку нового навчального року вони складаються по 100 грн і закуповують нові ігри для дітей.
Ви бачите, що в кожній кімнаті у нас стоять нові гарні меблі. Їх купували батьки. Ми нікого не змушували їх купувати. Просто вони бачили, що треба в тій чи іншій кімнаті замінити шафи чи стільці, збирали гроші й купували. Вони дуже зацікавлені, щоб садок процвітав. Так, протягом 3-4 років у садочку повністю обновили меблі,
— говорить директорка дошкільного закладу.
Помітно, що садок максимально наповнений дітьми. В одній спальні стоять двоповерхові ліжка, в іншій маленькі ліжечка акуратно складені. Коли приходить тихий час, їх розставляють по кімнаті. І тоді тут ніде пройти.

Справжня гордість дитсадка — їдальня. Її не так давно добудували, щоб малюки могли харчуватися не в ігрових кімнатах, а за маленькими зручними столиками. Вартість харчування становить 25 гривень, але батьки сплачують лише половину. Продукти постачав Прилуцький м'ясокомбінат, але нещодавно провели тендер.
Я вважаю, що тендер провели несправедливо. Раніше нам привозили продукти із Прилук, тепер возять із Полтави. Претензій по якості ми не маємо, але це ж така даль. І до того ж, продукти везуть не замороженими, а охолодженими. І якщо взимку ще було нормально, то що буде влітку — ми не знаємо. Бо холодильника в автомобілі немає,
— говорить директорка.
За кошти із соціальної угоди у дитсадку встановили металопластикові вікна, зробили ремонт у кімнатах і поставили новий паркан. Також уже 2 роки поспіль підприємство виділяє фарбу для дитячого майданчика й кімнат. За словами Марії Степанівни, компанія ніколи не відмовляє в допомозі.

Із проблем пані Марія називає тільки те, що оновлення потребує дитячий майданчик. Він хоч і великий, і гарний, але вже старий. Колись його робили усім селом, щоб дітям було де гратися. Нині деякі каруселі уже згнили і потребують термінової заміни. Тому дитсадок шукає спонсора, який би допоміг у вирішенні цього питання.
Поки ми розмовляли, у садочку раптом стихло. Ми вже подумали, що діти заснули. Але всі малюки висипали на двір погрітися на сонці. Тож ми пішли разом із ними. Звичайно, Сільський Ревізор для пісочниці уже завеликий, але в яскравій вантажівці ми таки побували:)
Дитсадку у Володьковій Дівиці ставимо 4 бали. Сільський Ревізор зняв 1 бал за чималу чергу дітей, а також за відсутність логопеда. Сподіваємося, ці проблеми швидко вирішаться.
Спорт
Володьковій Дівиці спортсменів не позичати! Замість автомобілів і скутерів місцеві жителі хвацько ганяють на велосипедах, підрізаючи один одного на поворотах. У базарний день центр села можна спутати з Амстердамом, і майже під кожним магазином є спеціальні «парковки» для двоколісного транспорту.
Ще одна спортивна дивина Володькової Дівиці — гра лапта. Тут у неї грають чи не в кожному дворі. Дивнувата гра нагадує американський бейсбол. Щоправда, замість бити тут використовують саморобні дерев'яні чи то весла, чи то лопати:) Така забавка до вподоби місцевим дітлахам більше, ніж будь-які інші ігри. Що ж, можливо колись в Україні проводитимуть національні турніри з лапти, а Володькова Дівиця буде у списку чемпіонів:)

А поки таких турнірів не проводять, володьководівицькі спортсмени здобувають перемоги у звичайних видах спорту. І найбільше — у футболі. Про здобутки місцевих футболістів нам розповідає голова ГО «Федерація футболу в Носівській громаді» Юрій Гринь. Ми його зустріли в кабінеті старости села, коли пан Юрій приніс листа із проханням про допомогу в організації чергового футбольного турніру.
Якщо порівняти з минулими роками, то тоді було дуже важко. Раніше я постійно писав листи, просив і нічого не отримував. А зараз з'явилася громада, молодь підтримують. Я приношу листа і мені одразу відповідають. Нам і староста села допомагає, і агрохолдинг, і народний депутат Валерій Давиденко. Завдяки їхнім зусиллям десь через 2-3 роки наша команда матиме дуже високий рівень,
— говорить Юрій Гринь.
Як розповів нам Юрій Миколайович, у Володьковій Дівиці є аж 5 дорослих команд місцевого рівня і 2 збірні команди. А це по 20 хлопців у кожній! І бажаючих займатися щороку стає більше. Воно й не дивно, бо ж для молоді в селі є гідний приклад — команда «Ветерани», де гравцям від 40 до 59 років! Незважаючи на свій вік, футболісти показують високий рівень і можуть легко виграти матч у молодих.
Школярі теж не байдужі до футболу. У Володьковій Дівиці є 2 юнацькі команди. Молоде футбольне покоління зростає під керівництвом тренера Віктора Бородавка. Віктор Іванович розповідає, що ФК «Аніс» давно тримає першість Володькової Дівиці у турнірах із дорослими, та й у районі їх добре знають.

Для гравців періодично проводять чемпіонати, тому хлопці постійно тренуються. Якщо погода дозволяє, тренування проводять на стадіоні двічі на тиждень. Якщо ж ні, хлопці залюбки тренуються у шкільному спортзалі.

Воно й не дивно, адже такий спортзал є далеко не в кожній школі. Минулого року за кошти соціальної угоди з підприємством «Агрікор Холдинг» тут зробили капітальний ремонт.
Наш спортзал взагалі унікальний. Я скільки їздила по школах, в Чернігівській області ніде такого не бачила. Там раніше був страшний холод, діти зимою позаймаються, розігріються, а потім хворіють. Але ж все одно йдуть займатися, бо люблять фізкультуру,
— розповідає директор школи Валентина Вовкогон.
Віктор Іванович пригадує, що ремонт тут затіяли неймовірний. Робітники повністю зняли підлогу, замінили облицювання стін, поставили нові сітки на вікна. Як і годиться, на підлогу встановили спеціальне покриття.
«От погляньте!» — показує нам шмат покриття Віктор Іванович. — «Така підлога не стирається, не ковзає. Вона ж вічна! І дуже хороша для занять спортом».

Підприємство «Агрікор Холдинг» також закупило увесь необхідний спортивний інвентар і форму для футболістів, виготовило якісні ворота для гри. Аграрії не відмовляють, коли командам потрібен транспорт для поїздки на змагання. Хіба ж із такою підтримкою привезеш додому поразку? Ні! От і футболісти Володькової Дівиці повертаються з перемогами.
Бажаємо, щоб так було щоразу! Оцінка спорту від Сільського Ревізора — тверда 5!
Культура
Володькова Дівиця — село з неймовірною історією, яку тут шанують і пам'ятають. А тому культура села без історії немислима. Варто лише проїхатися селом, щоб це зрозуміти. Бо у парках і садках стоїть немало пам'ятників, а якщо кого зустрінете — вам обов'язково розкажуть цікаву історію про пана Володькевича або Катерину ІІ.
Є у нас куток Ставок. Так назвали, бо недалеко звідси Соловей Розбійник так свиснув Іллі Муромцю, що його кінь з переляку виорав копитами став. Є ще куток Грузилівка, бо колись через село їхала Катерина ІІ і її карета тут загрузла в болоті. А неподалік село Коробчине є. Так сюди Микола Гоголь до друга приїздив, а потім у своїх «Мертвих душах» написав про Коробочку,
— розповідає нам цікаві історії директор будинку культури у Володьковій Дівиці Валентина Кожухівська.
У пані Валентини і своя життєва історія не менш цікава. Вона народилася й виросла у цьому селі, а заміж вийшла в Рубіжне Луганської області. Коли на Сході почалася війна, вони з чоловіком відпочивали в Одесі. Залізничну колію підірвали, тому повернутися додому вони не могли. Із тим, що мали при собі, поїхали в рідне село Валентини. Приїхали в покинуту батьківську хату, де 10 років ніхто не жив.
Ми першу ніч спали на підлозі. Але чоловіку тут так сподобалося, що ми вирішили залишитися й жити тут,
— розповідає жінка.
Валентина Миколаївна влаштувалася на роботу директором будинку культури. Прийшла працювати у стару будівлю, яка перебувала в аварійному стані. Її побудували ще в 1957 році, і відтоді жодного капітального ремонту не було. У фундаменті з'явилася тріщина, яка потягла за собою стіну. До всього ще й стеля покрилася грибком, бо дах давно своє відслужив. Проводити концерти там було небезпечно, тому клуб закрили й опечатали.

Для культури виділили приймальню сільського голови в сільраді. І в тій невеличкій кімнаті за 1 рік Валентина Миколаївна не просто відродила культуру Володькової Дівиці, а піднесла її на нечувано високий рівень.
Передусім, у селі створили гурток вокального співу для дітей 9-17 років. Ми познайомилися із двома його учасницями. Одинадцятикласниця Ірина Жимань співає з самого дитинства, а от виступати на великих сценах розпочала тільки в 2014 році. Дівчина до цього часу пам'ятає свій перший виступ у Носівці, адже тоді для неї це був неймовірний прорив.

Сьогодні за плечима юної вокалістки уже значно більші досягнення. Вона здобула 3-тє місце у Всеукраїнському фестивалі-конкурсі в м. Києві, 1-ше місце в регіональному фестивалі конкурсі «Травневий цвіт». А ще десятки виступів на пісенних конкурсах у різних куточках України. І це при тому, що дівчина ніколи не навчалася професійному співу. Нині Ірина активно готується до міжнародного фестивалю у Броварах і сподівається привезти додому чергову перемогу.

Іще одна талановита артистка Володькової Дівиці — Марина Козорізова. Дівчина не лише співає, а й грає на домрі і складає музичні композиції. Як і Ірина, дівчина постійно їздить на виступи у Ніжин та Носівку, бере активну участь в обласних та всеукраїнських конкурсах. Із-поміж численних грамот і нагород у дівчини вже є призове місце у Всеукраїнському конкурсі юних композиторів. До слова, Марина тільки 3 роки вивчає гру на домрі, а вже має такі здобутки.
До вокального мистецтва долучаються не лише молоді, а й бабусі. У селі є фольклорний колектив «Надвечір'я», куди входять жіночки похилого віку. Бабусі хоч і мають уже давно за 60, але теж залюбки їздять виступати у Носівку та Ніжин.

Ще одна гордість пані Валентини — театральна студія «Дівичани». Любов до драматургії у жінки зародилася ще в дитинстві. Вона малою бігала на вистави в клуб і захоплювалася грою акторів. Потім і сама почала грати й навіть писати п'єси.
Коли мені було 4 роки, мене залишили вдома саму. Від нічого робити я почала лазити по шафах і знайшла книжку. Побачила, що вона з малюнками, і думала, чого ж мені її не дають. Потім таки не витримала і запитала в мами. Мама сказала, що то мені, але я ще замала для неї. То були вірші Лесі Українки. Я тоді попросила маму почитати мені, і відтоді кожного вечора до мого 7 класу мама читала мені вірші. А коли я вперше прочитала «Лісову пісню», назавжди закохалася в літературу й вирішила писати сама,
— пригадує Валентина Миколаївна.
Сьогодні театральна студія «Дівичани» відома на всю округу. Люди приходять на концерти, аби подивитися черговий водевіль чи п'єсу, яку написала Валентина. А жінка пише про те, що всім близьке — історії про пана Володькевича і його дівицю, про життя в селі з усіма його прикрасами.

А як місцеві люблять грати в театрі! Мама Марини Козорізової Алла Миколаївна теж активна учасниця театру. І хоч городів вистачає, а ще сім'я та діти, але на репетиції увечері біжить залюбки. Бо тут відпочиває душею.

Для любителів образотворчого мистецтва, ліплення й аплікації Валентина Миколаївна заснувала художню студію «Барвінок». Щонеділі по вихідних у кімнаті в сільраді діти навчаються чогось нового. То із глини ліплять, то малюють натюрморти, то дощечки розписують. А коли робіт назбиралося чимало, у сусідній актовій залі організовують виставки. Нам вдалося побачити виставку художніх робіт, присвячену Великодню.
Зважаючи на те, що приміщення клубу зачинене, концерти тут проводять просто неба. Для цього артисти роблять декорації, облаштовують куліси. І в центрі села постає неймовірно гарна сцена. Кошти на матеріали виділяє підприємство «Агрікор Холдинг». Не відмовляють і тоді, коли треба з подарунками для артистів допомогти або надати транспорт для виїздів на концерти в інші села.

Також культуру підтримують місцеві підприємці. Валентина Миколаївна говорить, що в який магазин не зайдеш — у кожному відгукнуться на прохання й допоможуть вирішити проблему.
Звичайно, не всі проблеми вирішуються просто. Над ремонтом будинку культури в сільраді голову ламають уже 10 років поспіль. У 2016 році розробили проектно-кошторисну документацію, де порахували, що ремонт обійдеться в 3 млн грн. Нині ця сума ще більша, от тільки громада такі витрати собі не може дозволити.

Але Валентина Миколаївна не опускає рук. Нині вона готує проект, щоб залучити додаткові кошти. Окрім того, у сільраді також планують виділити гроші на те, щоб хоча б почати ремонт будівлі.
Ще одна проблема, яка хвилює жінку, — історичні пам'ятки, які є в селі. Багато з них занедбано. Хоча цією проблемою вже зайнялося місцеве комунальне підприємство. Чимало пам'ятників у селі відремонтували, біля них прибрали й навели лад. І в цьому ми переконалися особисто. У центрі села є пам'ятний камінь. У травні 1861 року через село везли на поховання Тараса Шевченка. На місці, де зупинилася процесія на ніч, і встановили пам'ятку. Щороку в день народження Кобзаря школярі приходять сюди, щоб вшанувати великого поета.
Як ми уже писали, культура Володькової Дівиці без історії немислима. Тому ми не могли оминути місцевий музей. Як розповіла нам екскурсовод Світалана Гусєва, його у 1996 році заснував ветеран війни Микола Цісик. Чоловік усе життя збирав фотографії та експонати. Значну допомогу в оформленні музею надали працівники та учні школи. Вони записували історії та розповіді старожилів, приносили фотографії.
Сьогодні в музеї є 5 тематико-експозиційних зал. Тут можна дізнатися історію села від його народження, у роки створення колгоспів, під час війни і до сьогодення. Від кількості експонатів та фотографій розбігаються очі. Раніше тут було багато медалей і старовинних монет, але знайшлися такі «поціновувачі» історії, які вирішили привласнити цінні експонати. Та це не вплинуло на значимість музею для села та його жителів. Сюди люблять приходити діти й місцеві жителі, щоб поглянути на світлини своїх предків і послухати цікаві історії про Володькову Дівицю.
Після музею на нас чекали ще дві культурні несподіванки. Перша — візит до сім'ї Власенків. Жінка вирощує неймовірної краси квіти, а чоловік їх малює.

«Та її садам боги заздрять!» — заінтригувала нас Валентина Миколаївна.

Тож поспішаємо знайомитися:)

Біля воріт обійстя Власенків нас зустрічає пес Лео. Маленький рудий кудлань біжить поперед господині Надії Іванівни і привітно махає нам хвостом.
Щойно ми заходимо на подвір'я, розуміємо, що богам таки є чому заздрити.Надія Іванівна вирощує понад 150 видів троянд. А ще тут є нарциси, півонії, лілії та багато інших квітів. Улітку її подвір'я перетворюється на квітучу оранжерею, де легко можна сп'яніти тільки від одного аромату.

Узимку жінка теж не може без квітів. Тому в хаті постійно цвітуть калачики й орхідеї.
От люблю я квіти! Мені так подобається за ними доглядати, вирощувати їх, спостерігати, як вони розквітають. А як цвітуть, то це взагалі,
— говорить про своє хобі Надія Іванівна.
У чоловіка Петра Михайловича хобі зовсім інше. У нього квіти розквітають на полотні, виростають із пензлика та олійних фарб. Хата митця давно вже стала картинною галереєю. Тут кожна стіна від стелі до підлоги завішана його роботами, які уже з порогу притягують погляд і заворожують.
Петро Михайлович розповідає нам, що малювати почав ще у школі. Спочатку любив малювати стінгазети, а потім уже й за масло узявся. Коли вступив на навчання в педінститут, хобі своє не полишив. Навпаки, там відбулася перша персональна виставка його робіт. Після закінчення інституту його направили працювати у Володькову Дівицю, а згодом призначили директором. На цій посаді чоловік пропрацював майже 30 років.

Художник пригадує, що поки вчителював, за пензлика майже не брався. Знову почати малювати його попросила дружина Надія Іванівна.
Ми обоє працювали у школі. І хоч нам дали квартирку, так хотілося своєї хати. Ми самі її будували, своїми руками зводили стіни. Ночами, після роботи. Але ж звели. А стіни тоді були голими. Чим їх прикрашати? То я сказала: «Петю, доставай-но свого чемоданчика з фарбами і намалюй якусь картину». І так чоловік знову взявся малювати,
— говорить жінка.
Так поступово на стінах кімнат почали з'являтися квіти, пейзажі, натюрморти. І більшість картин, що висять у кімнатах — це пам'ять про події.
Ось цю картину я намалював, коли син народився. А ось цю на день народження онука. Бачите, тут написані дати,
— говорить чоловік, показуючи нам свою домашню галерею.
Після виходу на пенсію чоловік почав малювати щодня. Зранку прокидається та кілька годин проводить біля мольберту, створюючи ще один шедевр. Сьогодні його картини виставляються в салонах Києва та Москви, а замовлення йдуть чи не з усіх країн світу.

Батьків талант перейняли син та онука. Тепер чоловік чекає, поки дівчина приїде з Росії в гості, щоб передати їй свої знання і створити спільний родинний шедевр.

Сільський Ревізор їхав від сім'ї Власенків із натхненням і неймовірною любов'ю до життя. Дякуємо за ці відчуття:)
Наступний пункт на карті Гусаків-ревізорів — бабуся Любов Примужко, яка відома в селі своїми вітальними віршами. Їй уже важко ходити, здоров'я підводить, а вона все ще знає напам'ять свої вірші.
Пам'ятаю, працювала в колгоспі дояркою. І було в нас свято. А яке в доярок свято? Що неділя, що Великдень, все одно йдемо на ранішню дойку. Бо хто це за нас зробить? Так от я написала про це вірш, то наш начальник на святі його читав, почав плакати.. Бо розумів, яка то нелегка праця,
— розповідає жінка.
До Любові Єгорівни часто приходять односельці з проханням написати привітання у віршах. А вона ніколи не відмовляла. Вітала і з ювілеями, і з весіллями, і з народженням дітей. А нині часто помічає, що її вірші крадуть і публікують у газеті.
Ми ще довго могли слухати поезії бабусі Любові, але у планах був ще один пункт на карті.

Нас привезли під новенький паркан Свято-Успенської церкви, де на нас уже чекав Микола Лапко. Новеньку церкву звели 10 років тому повністю за кошти селян. Жителі не шукали спонсорів, а самі своїми силами закупили матеріали. Будівництвом займався Микола Іванович.
Я в селі багато хат побудував. Але ця церква — остання моя робота. Сам зводив, облицьовував. Люди приходили допомагати, хто чим міг. Три роки в мене пішло на те, що її звести. Думаю, на щось інше вже не стане сили,
— розповідає чоловік.
Територію церкви засадили туями і квітами, зробили криницю. А поряд уже будують приміщення, де можна буде приймати отців з інших церков. У планах ще побудувати дзвіницю, тому в Миколи Івановича нема вибору — треба берегти здоров'я і втілити в життя ще мінімум один проект.
Ось така культура у Володьковій Дівиці. І нас запевнили, що ми ще й половини не побачили. Оцінка Сільського Ревізора — тверда 5-ка! У нас просто рука не підніметься зняти бал за аварійний стан будинку культури, бо це аж ніяк не вплинуло на рівень і якість культурного життя села.

Сподіваємося, ця прикрість найближчим часом буде виправлена!
Аграрії та підприємства
Упродовж інспекції ми тільки й чули від людей, як селу допомагає місцеве підприємство «Агрікор Холдинг», що входить до агрогрупи «Агрейн». Без їхньої підтримки не обходиться жодна сторона життя Володькової Дівиці. Тож, коли настав час інспектувати аграріїв, ми поспішили на зустріч до їхнього офісу.

Щоправда, одразу знайти будівлю нам не вдалося. Але трішки поблукавши селом, ми таки відшукали ялинки, у яких заховалася контора підприємства. На порозі нас уже чекали керуючий відділенням підприємства Володимир Закалюжний та заступник директора зі зв'язків із громадськістю Олександр Пишевський.

«Агрікор Холдинг» працює в селі з 2007 року. В обробітку мають близько 6 тис. га землі. Вирощують соняшник, сою, кукурудзу та озиму пшеницю. Окрім того, тут активно займаються тваринництвом.
На Чернігівщині є багато хороших пасовищ. Тому в нашій компанії вирішили займатися тваринництвом. Нині маємо 5 тис. голів ВРХ, із яких 3 тис. голів - у Володьковій Дівиці. Вирощуємо винятково на м'ясо. По факту, ми є найбільш потужним виробником яловичини в районі. Адже 50% поголів'я ВРХ на м'ясо в районі утримуємо ми,
— розповідає Володимир Закалюжний.
Підприємство надає 123 робочих місця. Варто зазначити, що середня зарплата в компанії коливається 6000 до 6800 грн у тваринництві і до 10 000 грн у рослинництві. Погодьтеся, немало для середньостатистичного українського села?:) Тим більше, із зарплати в місцевий бюджет йде близько 2 млн грн податків і ще стільки ж за оренду землі. За це минулого року компанія отримала звання найбільшого платника податків у громаді.
«Агрікор Холдинг» — єдиний сільгоспвиробник у Володьковій Дівиці. За словами керуючого відділенням, нині підприємство співпрацює з 2000 пайовиків. Незважаючи на відсутність конкурентів, компанія створила всі необхідні умови для хорошої співпраці. Так, минулого року тут збільшили орендну плату до 9%.

Надія Литвиненко з чоловіком здають пай в «Агрікор Холдинг» уже давно. За роки співпраці жінка не пригадує, щоб хоча б одного року затримали виплати за пай.
Ми раніше брали зерном, бо мали худобу. Тепер не маємо, то беремо грошима. Не було ще такого, щоб не заплатили чи затримали. Та й так допомагають, якщо є потреба. Я знаю, що й на народження дитини дають гроші, і якщо в сім'ї трапилася біда. А ще скільки селу допомагають! Люди задоволені такими умовами,
— говорить пані Надія.
Окрім цього, компанія підписала із сільською радою соціально-економічну угоду, згідно із якою за кожний орендований гектар «Агрікор Холдинг» додатково виділяє в місцевий бюджет по 85 грн. Минулого року ця сума становила близько півмільйона гривень.

Як нам вдалося побачити за час ревізії, ці кошти сільська рада направляла на вирішення найгостріших проблем. Так, свого часу у школі було проведено капітальний ремонт спортзалу, у дитсадку замінено вікна й встановлено паркан.
Соціальною роботою компанії займається Олександр Пишевський. Чоловік 2 роки тому прийшов на роботу в «Агрікор Холдинг». А перед цим 12 років пропрацював на радіо. До слова, радіо — це пристрасть Олександра. У нього в автомобілі навіть стоїть радіостанція і є власна зареєстрована хвиля. Через цю радіостанцію чоловік може зв'язуватися з іншими любителями радіотехніки з України та усього світу. І таких, виявляється, чимало!
Мене ця радіостанція не раз виручала. Якщо комусь із радіолюбителів треба допомога, варто тільки дати зов по радіо. І на цей клич обов'язково відгукнуться,
— розповідає чоловік.
Такі життєві ситуації показують, наскільки важливою є підтримка і допомога. Тому, коли до Олександра звертаються по допомогу жителі села, де працює компанія, тут нікому не відмовляють.

До прикладу, наприкінці зими по допомогу звернувся житель Володькової Дівиці Михайло Стратілат. У чоловіка сталася пожежа, яка знищила дах і завдала великої шкоди всьому дому. Усе сталося раптово одного січневого вечора.
У мене дочка вийшла на двір і побачила, що з горища йде дим. А там від комину загорілися речі й буквально за пару хвилин дах згорів. Приїхали пожежники, залили всю хату водою. Отак взимку ми лишилися надворі з сім'єю,
— пригадує чоловік.
Тоді все село відгукнулося на біду сім'ї Стратілатів. Люди приносили одяг, гроші й продукти харчування. «Агрікор Холдинг» теж не лишився осторонь їхнього горя. Підприємство надало сім'ї 20 тис. грн на закупівлю будівельних матеріалів, щоб відновити дах.

Нині Михайло Іванович показує нам уже відремонтований дах і каже, що без підтримки вони лишилися б надворі. Бо де брати такі гроші, щоб зробити ремонт у хаті? Попереду ще чимало роботи, бо треба заново клеїти шпалери, облаштовувати кімнати. Але чоловік посміхається й каже, що з усім впорається. Бо знає, що є підтримка.
Таких прикладів можна навести чимало. «Агрейн» допомагає сім'ям, які втратили рідних в АТО, людям із малозабезпечених сімей. Не залишають без уваги й інфраструктурні об'єкти в селі. У межах соціальної угоди компанія допомагає з ремонтом у місцевій школі та дитсадку. Тільки за останні два роки в дошкільному навчальному закладі замінили всі вікна, облицювали їдальню, встановили там нові вікна та двері.

Більше того, на свята діти обов'язково отримують подарунки. На 1 вересня першачкам вручають набір шкільного приладдя, на Новий рік і Святого Миколая усі без винятку діти отримують солодощі. На 9 травня «Агрікор Холдинг» обов'язково вітає ветеранів, вручаючи їм подарунки. Цього року Сільському Ревізору пощастило вітати ветеранів із Перемогою разом із представниками підприємства.

Ми заїхали в гості до двох ветеранів — Миколи Сулія та Василя Вовкогона. Їм уже давно за 90 років, проте дідусі й досі пам'ятають жахи війни.
Я йшов у бій у перших рядах і не боявся смерті. А скільки полягло в землю моїх товаришів! Я й до цього часу дивуюся, як я вижив. Бо йшов під кулі не раз,
— пригадує Микола Леонтійович.
Ветерани радіють, що їхній подвиг не забувають і шанують. Тому щороку на початку травня чекають представника підприємства «Агрікор Холдинг» в гості.
Ви розумієте, піти поспілкуватися з ветераном, розпитати в нього про війну, просто поговорити — насправді, це дуже важливо,
— говорить Олександр.
Окрім турботи про людей, «Агрейн» піклується про благоустрій села. На підприємстві знають, що дороги взимку — це їхня справа. До слова, це 71 вулиця! Тому, щойно в селі випадає сніг, техніка компанії одразу розчищає шлях.

Загалом, присутність і підтримку дочірнього підприємства компанії «Агрейн» помітно всюди. Та й люди в селі схвально відгукуються про роботу компанії. Тому оцінка Сільського Ревізора аграріям — тверда 5-ка! Не забудьте й Ви поставити свою оцінку наприкінці тексту.
Медицина
До місцевого ФАПу ми приїхали рано вранці. О 8:00 під ґанком амбулаторії уже було чимало велосипедів, а під вікнами стояв службовий автомобіль. Біля воріт нас зустрів завідувач Дмитро Скрипа.
Добре, що ви приїхала зарання. А то ж у мене потім конференція, пацієнти, зустріч в районному центрі. Не застали б,
— говорить лікар.
Дмитро Дмитрович працює в амбулаторії Володькової Дівиці уже більше 30 років. Пригадує: тільки його призначили сюди лікарем, колеги сказали: «Тобі капець!» А все тому, що через село проходить дорога обласного значення, і раніше тут часто розбивалися молоді хлопці на мотоциклах.
Так і сталося. Чи не в перший день до мене привезли пацієнта з ножовим пораненням, потім були аварії й чимало інших подій. Але я не злякався, лишився тут жити та працювати,
— розповідає Дмитро Дмитрович.
Робочий день лікаря розпочинається вже о 7:00. Так повелося ще з 1986 року. Тоді чоловік приходив на роботу раніше, щоб підготуватися і привести до ладу документацію. Але селяни звикли, що завідувач ФАПу зарання приходить на роботу, тому з 7:00 уже чекають під дверима кабінету. Разом із паном Дмитром пацієнтів приймає ще 2 сімейних лікаря.

За офіційними даними, під опікою амбулаторії перебуває 4888 жителів, хоча насправді амбулаторія обслуговує понад 5 500 селян. Адже дачники і гості села теж часто потребують допомоги, а у ФАПі нікому не відмовляють.
За підрахунками Дмитра Дмитровича, влітку за день тут буває 20 відвідувачів. Узимку ще більше — близько 50 чоловік. Приходять здебільшого пенсіонери із хворобами серця, загостреннями хронічних захворювань. Тут відвідувачі можуть пройти обстеження, отримати медичну допомогу.

Та найбільше в амбулаторії пишаються стоматологічним кабінетом. Він не приватний, але повністю облаштований сучасним обладнанням. У кабінеті ми застали лікаря з маленькою пацієнткою. Дівчинка каже, що не боїться лікувати тут зуби, бо зовсім не болить:)
Як розповідає нам завідувач ФАПом, суттєву підтримку закладу надають підприємці. Якщо проблема незначна, звертаються до власників магазинів та аптеки. Так, минулого року місцева аптека подарувала амбулаторії 20 апаратів для вимірювання тиску.

Якщо ж проблеми суттєві, за допомогою ідуть до «Агрікор Холдинг». Аграрії не відмовляють. У минулому році амбулаторія отримала від підприємства два комп'ютери в подарунок. Окрім цього, щоквартально «Агрікор Холдинг» допомагає відремонтувати службовий автомобіль і щомісяця виділяє паливо.
Нині найбільшою проблемою амбулаторії є її будівля. Як розповідає нам Дмитро Дмитрович, амбулаторію заснували в 1914 році. І ось уже більше 50 років тут не проводили капітального ремонту. Нині будівлю вже неможливо відремонтувати, тому лікарі сподіваються, що незабаром у Володьковій Дівиці зведуть нову амбулаторію. Тим більше, це передбачено програмою соціального розвитку села і реформою сільської медицини. Колись давно поблизу старої амбулаторії вже починали зводити нову будівлю, однак будівництво зупинилося.
Чи не повторить нова амбулаторія долю недобудови, невідомо. Однак наступного дня після ревізії Дмитро Дмитрович повідомив нам приємну новину про те, що ФАПу таки обіцяють нове приміщення. Та й лікар нарешті отримав бланки договорів з пацієнтами, тому реформа сільської медицини у Володьковій Дівиці вже діє:)

Ще одна мрія чоловіка — кардіограф, який відправлятиме в область кардіограму для розшифровки. Такий прилад коштує 34 тис. грн, і лікувальний заклад уже шукає спонсорів.
Сподіваємося, вони обов'язково знайдуться, а сімейна амбулаторія незабаром святкуватиме новосілля у новенькому приміщенні. А поки оцінка ФАПу від Сільського Ревізора — 4 бали.
Магазини та кафе
Центр Володькової Дівиці — справжній рай для вимогливого покупця. Тут в одному місці зібралося десяток продуктових магазинів, перукарня, аптека, кілька господарчих магазинів, та ще й до всього кілька разів на тиждень організовується базар. Тож місцеві жителі мають змогу обирати кращий товар за вигідною ціною.

Всього в селі нараховують 20 магазинів. Здавалося б, конкуренція тут мала би бути неймовірна. Однак, усі між собою ладять і чудово уживаються разом. Як розповіла нам власниця і продавчиня одного із місцевих магазинів Олена Магдич, підприємці між собою дружать та ще й допомагають один одному.
Якщо я не встигаю забрати якийсь товар, то легко можу попросити власницю сусіднього магазину привезти й мої продукти, коли вона поїде за своїми. Це нормально, ми ж тут всі однаково працюємо,
— говорить жінка.
Зважаючи на те, що вибір магазинів у селі великий, тут ніхто не наважується ставити високі ціни на продукти. За продуктовий кошик Сільський Ревізор заплатив майже 80 грн. Усі ціни Ви бачите в інфографіці, тому можете порівняти із цінами на продукти у вашому селі.
Асортимент товару приємно дивує. На полицях магазинів можна знайти не лише продукти харчування, побутову хімію, а й декоративну косметику. Та й смачну заварну каву із кавової машини можна купити чи не в кожному магазині.

Таке розмаїття заслуговує найвищого балу! Тому магазини Володькової Дівиці отримують від Сільського Ревізора 5 балів!

Ми також не забули заглянутиу у місцеве кафе «Володькова дівиця», та ще й не раз!:) Вона розташувалася в центрі села у старовинній панській будівлі, де свого часу був і дитсадок. Будівлю реставрували і зробили з неї справжній музей української оселі. Вишиті фіранки на вікнах, розмальована піч, стіни, прикрашені розписаним посудом — усе як у панській хаті.
І тільки погляньте, який тут двір! Піч посеред саду, Баба Яга в ступі, місточок під квітучою вишнею і гойдалка під вербою… Таку красу важко оминути:)

Звичайно, кухня тут домашня. І кожну страву готують у печі. Ми смакували ароматним борщем, пельменями, млинцями і навіть шашликами. Сільський Ревізор запевняє: смакота неймовірна! Тому, якщо надумаєте їхати у Володькову Дівицю, зайдіть до кафе. Не пошкодуєте!
А ми, ситі і щасливі, ставимо кафе заслужені 5 балів!
Освітлення
У Володьковій Дівиці таємних побачень не буває! Хоч як не старайся сховатися, а якийсь із ліхтарів таки викриє твої любовні посиденьки:)

Усе це — заслуга старостату. Минулого року із бюджету виділили понад півмільйона гривень на відновлення вуличного освітлення на 4 вулицях Володькової Дівиці та 2 вулицях сусіднього села Сулак. А це близько 6 км освітленої дороги!
У планах сільради на 2018 рік — відновити вуличне освітлення на всіх вулицях сіл, що входять до старостинського округу. Тому, якщо надумаєте таємно проводити котрусь із дівчат додому, доведеться йти городами:) Там ліхтарів немає.

За освітлення ставимо 5 балів! Сподіваємося, задуми сільради втіляться в життя уже скоро!:)
Дороги
Коли стало відомо, що 2-й сезон Сільського Ревізора ми завершуватимемо на Чернігівщині, наш старенький РевіZORROмобіль зітхнув із полегшенням! Ох, довго ще йому будуть снитися кошмари про дороги Запорізької області:)

Звичайно, дорогам Володькової Дівиці ще далеко до ідеалу, але село стало на 2,1 км до цього ближче. Минулого року в селі провели капітальний ремонт частини «дороги життя». Трохи більше 2 км ідеального асфальтованого покриття і справді нагадують місцевим автомобілям, що вони ще «живі» і можуть дати драйву!
Цього року сільська рада планує завершити ремонт славнозвісної дороги, що веде до залізничної станції. Лишилося не так уже й багато — всього 1,1 км.

Щодо інших доріг у селі, то вони теж потребують ремонту. Місцями вибоїни сягають 1 м в діаметрі. Хоча більшість вулиць Володькової Дівиці мають непогане асфальтове покриття. Сільський Ревізор гарантує, що дівчата увечері можуть сміливо взувати туфлі на підборах!
Дороги оцінюємо на 4 бали. Бажаємо, щоби «дорога життя» була хорошою не тільки до залізниці, а до кожної оселі Володькової Дівиці. Не забувайте й Ви ставити оцінки наприкінці тексту!
Зв'язок
У Володьковій Дівиці дуже легко можна загубитися. Маленькі й великі вулиці десятки разів перетинаються, утворюючи павутиння шляхів і будинків. Складається враження, що той пан Володькевич спеціально так розбудовував село, щоб його дівиця не змогла втекти від нього:)

Ми й самі кілька разів потрапляли у це хитросплетіння доріг і мусили телефонувати до старости села, щоб розказав дорогу. На щастя, у який би куток не завіз нас РевіZORROмобіль, там завжди є зв'язок, та ще й інтернет працює.
Та що казати?! Володькова Дівиця уже на повну готується до запуску 4G. Майже на кожному стовпі реклами закликають обміняти сім-карти, бо ж майбутнє уже близько. Більше того, у селі є відділення Ощадбанку і банкомат! Тому всі місцеві пенсіонери давно користуються картками, а не ховають гроші в трилітрових банках чи хустинках.

Якщо ж у місцевих таки з'явиться потреба їхати до міста, селом щогодини курсує автобус до Ніжина.

Загалом, селянам немає причин скаржитися на зв'язок. Тому оцінка від Сільського Ревізора — 5 балів!
Допомога АТО
Коли в 2014 році на Сході України розпочалася АТО, декілька чоловіків із Володькової Дівиці пішли боротися за незалежність і цілісність України. На жаль, живими повернулися не всі…

На початку вересня 2014 року ворожа куля вбила капітана Сухопутних військ ЗСУ Анатолія Буряка. Ця подія стала для сім'ї неабияким випробуванням. І хто знає, як би рідні героя пережили це все, якби не допомога небайдужих.

На горе односельчанки відгукнулися жителі Володькової Дівиці. Вони надавали матеріальну та моральну підтримку, допомогли організувати поховання. Усі фінансові витрати похорону взяла на себе агрофірма «Агрікор Холдинг». І щороку жінка отримує матеріальну допомогу від аграріїв.
Тоді село показало, що втрати на війні — горе, одне на всіх. Жителі бояться нових втрат і допомагають воїнам АТО наблизити мирний час. Вони передають продукти харчування, кошти, листи й малюнки на Схід, щоби підбадьорити й підтримати всіх, хто сьогодні бореться за Україну.

За допомогу АТО ставимо 5! Бажаємо, щоби село більше не знало бойових втрат на війні і хлопці повернулися додому живими.
Підсумки
Переваги села:
  • у будинку культури діють різноманітні гуртки;
  • хороший ремонт у дитячому садку;
  • новий спортзал;
  • школа забезпечена комп'ютерною технікою;
  • розпочато ремонт доріг;
  • є вуличне освітлення;
  • працює кафе зі смачною кухнею;
  • багато магазинів;
  • у селі є перукарня й аптека;
  • працює відділення банку і є банкомат;
  • пряме залізничне сполучення з Києвом.
Недоліки села:
  • будинок культури потребує капітального ремонту;
  • амбулаторія знаходиться в аварійному стані;
  • у дитячому садку не вистачає місць;
  • у школі потрібно замінити вікна;
  • необхідний ремонт доріг.
Наостанок пропонуємо Вам переглянути село Володькова Дівиця в обличчях її жителів.
Остаточна оцінка для Володькової Дівиці від Сільського Ревізора – 62 балів із можливих 65. Дякуємо за гостинність!

Допоможіть нам обрати Село Року, запрошуйте до себе в село на сайті SilskiyRevizor.com!

Оцініть інфраструктуру села за 5-бальною шкалою й Ви.
Оцінка ревізора Ваша оцінка
5.0
Сільська рада
5.0 / 267 голосів
5.0
Школа
5.0 / 239 голосів
4.0
Дитсадок
5.0 / 231 голосів
5.0
Спорт
5.0 / 230 голосів
5.0
Культура
5.0 / 218 голосів
5.0
Аграрії та підприємства
5.0 / 210 голосів
4.0
Медицина
5.0 / 213 голосів
5.0
Магазини
5.0 / 211 голосів
5.0
Кафе
5.0 / 214 голосів
5.0
Освітлення
5.0 / 214 голосів
4.0
Дороги
5.0 / 223 голосів
5.0
Зв'язок
5.0 / 218 голосів
5.0
Допомога АТО
5.0 / 222 голосів
Підсумкова оцінка Ревізора: 62.0 балів Підсумкова оцінка читачів: 65.0 балів
Выполнено с помощью Disqus