У восьму сільську ревізію Гусаків занесло аж під Молдову. Саме тут, на околиці Вінницької області, розмістилося село Моївка, яке колись заснував польський пан Маньковський.

Моївці ще й 200 років нема, а її історії вистачить і на тисячу років. Село будувалося навколо цукрового заводу, який давав селянам усе – безкоштовну воду й світло, тепло, роботу, культуру. Завод був серцем села і наповнював його життя. Але 4 роки тому цукровий гігант замовк, а Моївка залишилося без годувальника.

Селяни не дали вирізати обладнання і зберегли завод. Нещодавно в селі з'явився інвестор, який пообіцяв відновити виробництво моївського цукру. Більше того, улітку одне з місцевих підприємств викупив Олександр Герега – власник мережі магазинів «Епіцентр К « і новоспечений латифундист. Бізнесмен відомий тим, що інвестує чималі кошти в села й допомагає пайовикам.


Ми вирішили завітати на ревізію в Моївку й перевірити, чи стане Герега новим рятівником села, дізнатися, чи загуркоче цукровий завод, за який ревно боролися моївчани, і чи буде Моївка раєм для селян, як це було колись. Гусаки-ревізори заглянули до школи й дитсадка, прогулялися панським парком, спробували вина в місцевого виноградного фермера, дізналися, як вирощувати в селі ківі й кавове дерево. Сільський Ревізор не оминув сучасну амбулаторію в старовинній панській будівлі, побував у гостях у місцевих майстринь і навіть спробував себе в ролі кондитера. Усі об'єкти інфраструктури, де ставали гусячі лапи, зображено на карті.

То що, готові до нових пригод Сільського Ревізора? Тоді запасайтеся чаєм і смачною пасочкою! Буде цікаво:)

Щойно ми в'їхали в село, зрозуміли що Моївка не схожа на жодне із тих сіл, де бував Сільський Ревізор. Ми наче потрапили в ті часи, коли тут ще був пан Маньковський. Викладена камінням дорога, старовинні цегляні будівлі з високими дахами і величезний завод, який, наче привид, стоїть у центрі села. Він був побудований ще 170 років тому, а виглядає міцнішим за столичні новобудови.

Наш РевіZORROмобіль уже примостився біля паркану сільської ради, коли сільський голова телефоном повідомив нам, що він відсутній, – поїхав подавати проекти на гранти. А поки голова піклувався про майбутнє села, ми байдики не били, а знайомилися із селом та його жителями.

Як виявилося, у селі живе майже 1600 чоловік. Тут є три аграрні підприємства, чимало фермерів і багато талановитих людей. Відвідувачі магазину навипередки називали імена людей, із ким обов'язково має поспілкуватися Сільський Ревізор.

Ми ж не забули запитати про сільського голову, чи справляється він зі своїми обов'язками і як піклується про громаду.

І справді, Олександр Вівдич сьогодні наймолодший сільський голова в історії Чернівецького району. Раніше він працював у правоохоронних органах. Але два роки тому зрозумів, що село треба піднімати, тому подав свою кандидатуру на посаду сільського голови, а громада його підтримала. Тоді й узявся наводити у Моївці порядок.

Із бюджетом у 1 608 807 грн у 2017 році сільрада провела ремонт актової зали в дитсадку, у будинку культури замінили відкоси й встановили нову систему опалення, зробили новий паркан на кладовищі й підлатали старий у центрі села. На кошти, які отримали від СТОВ «Чернівчанка-Агро», закупили котел у місцевий храм. За цей рік сільський голова увійшов у смак змін і тільки набирав обертів із розвитку громади.

2018 року скарбниця Моївської сільради становила 2 061 793 грн. Зважаючи на те, що бюджет більший за торішній, планів у Олександра чимало. Поки ми знайомилися із селом, сільський голова у Вінниці подавав проекти на отримання гранту для облаштування парку-заповідника. Старовинний сад-парк розташувався в центрі села над річкою. Колись посеред парку стояв маєток пана Маньківського, а на відпочинок у село приїздили аж із Ленінграда. Нині заповідник потребує відновлення, бо маєтку немає вже давно, та й за насадженнями ніхто не доглядав. За підрахунками сільського голови, оновлення парку обійдеться сільраді 427 тис. грн.

Однак красу наводитимуть не лише в парку, а й на всій території села. І починатимуть зі сміття, бо його вистачає скрізь. Але поки у Львові сміття вивозили за села й викидали, де прийдеться, у Моївці закупили урни й контейнери та домовилися з місцевими підприємцями про вивіз відходів на сміттєпереробний завод. Ціна питання – усього 12 тис. грн, і ще 100 тис. грн планують витрати на облаштування контейнерних майданчиків на різних вулицях села. Не так багато, правда ж? А який результат!

Коштів могло би бути більше, якби Моївка пройшла процес децентралізації. Сільський голова підрахував, що в об'єднаній громаді бюджет становитиме понад 8 млн грн – за умови, що завод відновить свою роботу. Сільрада вже надіслала кільком селам запрошення створити ОТГ із центром у Моївці, проте позитивної відповіді ще не отримали. Тому, як завірив нас голова, питання вивчають і шукають способи вирішення проблеми.

А поки сільську раду оцінюємо на 5! Бажаємо не втрачати ентузіазму й запалу та мати змогу реалізувати всі задуми!

Чи то на жаль, чи то на щастя, але Сільський Ревізор завітав у Моївку тоді, коли в місцевій школі були канікули. Тому нам довелося прогулюватися пустими шкільним коридорами, але ми хоча б не зірвали навчальний процес:)

Потрапити до моївської школи виявилося не так то й просто, як здається на перший погляд. Будівля хоч і немаленька, але змогла заховатися від людей за високими туями та ялинками на одному з пагорбів села. І вагома перевага такого розташування – це затишок і спокій.

На порозі школи нас зустріла директор Галина Сандул. Жінка знає тут кожен куточок, бо ж сама колись навчалася в цих стінах, і вже 14 років керує будинком знань.

Знайомство зі школою традиційно починаємо в кабінеті директора. Жінка розповідає, що нині в школі навчається 145 учнів, хоча будівля розрахована на значно більшу кількість дітей. І демографічна ситуація – найперша проблема в селі. Галина Володимирівна пам'ятає, як ще кілька років тому тут було більше 800 учнів, а школа гуділа, наче вулик.

Дітей навчають 23 учителі. За словами директорки, їхнє найбільше натхнення в роботі – це самі діти, тому для них тут стараються створити найкращі умови. Наприклад, окрім звичайних уроків, у навчальному закладі діє шкільне лісництво. Пам'ятаєте ті міні-дендрарії на території школи? З'ясувалося, це все зроблено руками учнів і лісників. Діти не просто саджають дерева, а й допомагають лісовим мешканцям. Влітку вони робили зелені вінички, якими взимку харчуються дикі звірі. А нещодавно діти допомагали виготовити шпаківні й підготувати ліс до прильоту весняних птахів.

Любов до природи помітно не лише надворі, а й у кожному класі. Тут важко знайти хоча б одну кімнату без вазонів. У кожному кабінеті ми бачили десятки зелених рослин, охайно розставлених на поличках, вікнах чи підставках. Тут є й маленькі вазони, а є справжні дерева і кактуси до стелі. Справжній зимовий сад у кожному кутку!

Водночас і місцеві лісники віддячують школі за допомогу. Так, цьогоріч за кошти Моївського лісництва в школу закупили нову форму. До допомоги активно долучаються й інші підприємці. Фермер Анатолій Лозяний щороку возить учнів на відпочинок або в Карпати, або в Одесу. Торік чоловік дав кошти на заміну плитки в їдальні та встановлення 12 нових металопластикових вікон.

Особливу допомогу школі свого часу надав Іван Мовчан, який запустив завод після кількох років простою. За його кошти в школі встановили новий котел, 30 нових вікон і 3 дверей, закупили інтерактивну дошку в комп'ютерний клас.

Діти теж доклали чималих зусиль для розвитку школи. Разом із учителями вони брали участь в різноманітних обласних конкурсах та акціях, де кілька років поспіль ставали призерами. Отримані гроші вкладали з розумом: в їдальню закупили нові меблі, а в деяких класах оновили парти.

Сільська рада намагається допомагати школі, наскільки їй дозволяє це робити бюджет. А якщо гроші треба вкрай, їх віднаходять ззовні. Так, сільрада й громада взяли участь в одному з обласних проектів, де змогли залучити додаткові 40 тис. грн. Доклавши 50 тис. грн із бюджету села, у школу закупили новий котел. Цьогоріч за кошти, які отримають як соціальну допомогу від СТОВ «Чернівчанка-Агро», у школу куплять морозильну камеру.

Отак, спільними зусилями школу підтримують у належному стані. Але Галина Володимирівна розуміє, що ні сільська рада, ні аграрні підприємства не зможуть забезпечити навчальний заклад усім необхідним. Тому великі надії покладає на обіцянки Володимира Гройсмана щодо оновлення шкіл. За його словами, в українських школах незабаром будуть нові дошки, меблі, комп'ютери тощо. От тільки вчителі не ймуть віри цим словам.

Уже під час екскурсії школою запитуємо в директорки, про що вона мріє. Галина Володимирівна каже, що її мрії такі ж, як і в кожного жителя Моївки.

Ми ще довго блукали пустими шкільним коридорами, заглядали в кожен клас і розмовляли про майбутнє сільських шкіл в Україні. На прощання вручили колективу табличку, що в них був Сільський Ревізор, і вирушили далі.

Моївська освіта заслуговує на 5! Тішить те, що благополуччя місцевої школи – справа кожного в селі, а не тільки директора й учителів. Бажаємо не втрачати такої підтримки й розвиватися для наступних поколінь.

Від дитсадка до школи – рукою подати. Дошкільний навчальний заклад також заховався на пагорбі в деревах, але віднайти його набагато простіше. Про те, що тут живе багато дітей, красномовно говорить величезне подвір'я дитсадка. Тут і каруселі, і гойдалки, і різноманітні звірі, зроблені з автомобільних шин.

«Це все наші батьки робили! Самі оформляли навколишню територію!», – говорить нам із порогу директор дитсадочка Світлана Поліщук, помітивши наше замилування ландшафтом.

Коли ми зайшли в дитсадок, діти тільки полягали в ліжечка на тиху годину. Як ви здогадалися, відпочинок довелося перенести на годину пізніше. Бо який же може бути сон, коли прийшов Сільський Ревізор і Пан Гусак?

Поки малюкам в'язали банти й готували їх до інтерв'ю, ми пішли оглядати територію садочка. Дорогою Світлана Анатоліївна розповідає нам, що це приміщення дитсадка будували 1991 року зі сподіваннями на те, що в селі працюватиме завод і буде багато дітей. Розраховували на 195 малюків, тому будівля тут величезна. Проте нині в садочку виховують усього 42 дитини.

Коли 1996 року директорка прийшла сюди на роботу, дитсадок був в ідеальному стані, і з роками він тільки поліпшувався. Світлана Анатоліївна каже, що з кожним роком тут стає все більше любові. На стінах з'явилися стенди, які роблять батьки, тут виставили малюнки дітей, художні вироби випускників.

Звичайно, приміщення покращували не тільки художніми талантами батьків і вихованців. До цього активно долучаються місцева влада й спонсори. Свого часу завдяки допомозі інвестора Івана Мовчана тут встановили нові вікна. Сьогодні про садочок дбає директор фермерського господарства «Діана П» Федір Лозяний. За його кошти в приміщенні оновили гардини, закупили ігрові меблі, посуд, килими. За сприяння сільської ради тут облаштували актову залу. Із яким би проханням не йшла до фермера Світлана Анатоліївна, він не відмовляє.

На жаль, не всі проблеми можна вирішити швидко. Нині в дитсадку ламають голову з опаленням. Зважаючи на те, що тут є тільки дві групи дітей, а будівля величезна, заради економії ресурсів у закладі опалюють тільки пару кімнат. Малюкам доводиться трохи тісно, але іншого виходу поки нема.

А дітлахи не жаліються. Залюбки розповідають, що люблять і дитсадок, і своїх виховательок, і навіть кашу, яку дають на обід. А ще люблять борщ і сало. Ну справжні українці!:)

Як і в школі, у дитсадку малюків привчають піклуватися про рослини. Діти не просто вирощують вазони, а пророщують пшеницю й квасолю, навчаються доглядати за цвітом орхідеї, туями та ялинками на території дитсадка. А набуті знання потім використовують удома, допомагаючи мамі в догляді за кімнатними рослинами.

А ще ми дізналися, що моївські малюки – як справжні філософи. Вони охоче розмірковують про дружбу, любов і стосунки в сім'ї. І з їхніми істинами навіть не посперечаєшся!

— Дружити – це любити!, – пояснює Маріанна свої стосунки із другом Сашею.
— А як треба любити? – допитується Пан Гусак.
— А любити – це цьомати!, – відповідає кучерява малеча.

Сільський Ревізор ще довго слухав дитячі розповіді про домашнє господарство, село і мрії. Але ми пам'ятали, що перервали малюкам денний сон. Тому швиденько попрощалися й залишили Гусака, щоби простежив, чи гарно поводяться вихованці:)

Дитсадку ставимо 5 балів! Віримо, що з такими юними розумниками майбутнє Моївки в надійних руках!

Зі спортом у Моївці в нас було два знайомства. Перше – очне – коли ми заглянули в спортзалу школи й відвідали тренажерний зал. Друге – заочне – з фізруком Володимиром Маліновським. Річ у тім, що під час нашого візиту Володимира Анатолійовича в селі не було, тому всі деталі спортивного життя місцевих жителів розпитували в телефонному режимі.

Звичайно, спорт у Моївці зароджується в шкільному спортзалі. Тут під час уроків фізичного виховання діти навчаються грати в баскетбол, волейбол та інші спортивні ігри. А от грати у футбол уміють усі ще змалку. Звичайно, з таким-то стадіоном! Прямо посеред парку-заповідника над ставком селяни облаштували футбольне поле – із трибунами й металевими ворітьми. Свого часу місцева футбольна команда була кращою в області. Однак нині ситуація гірша. Володимир Анатолійович нарікає, що молодь із села виїжджає і нема кому займатися.

Учитель фізкультури, як може, старається врятувати спорт у селі. На перервах заганяє хлопців у тренажерний зал, який облаштували в приміщенні школи. За кошти сільської ради тут утеплили стелю, зробили невеличкий ремонт. Для мотивації на стінах повісили дзеркала й плакати зі спортсменами. А от з інвентарем довелося погратися. Новий коштує немало, тому робили з того, що мали. Частина тренажерів залишилася ще з юнацьких років Володимира Анатолійовича. Інші зварили з металу. Так, із миру по нитці, і облаштували спортзал. До слова, один із друзів Володимира Маліновського сьогодні працює в одному зі столичних фітнес-центрів.

На щастя, у селі чимало людей, які полюбили спорт у дитинстві й не полишають своє хобі в дорослому житті. У цьому ми переконалися, коли познайомилися із заступником голови громадської організації «Рибка» Олександром Шпортком. Як ви вже здогадалися з назви, Олександр Петрович завідує рибальським спортом у Моївці.

Чоловік розповідає, що рибальство полюбив ще в дитинстві. Малим тікав із дому на ставок і разом із друзями ловив рибу. Любов до риболовлі проніс через життя, а разом із цим і відповідальність. Коли 2014 року в селі активізувалося браконьєрство, місцеві рибалки створили громадську організацію. За благодійні членські внески запустили мальків, очистили ставок від очерету й облаштували пляж.

Нині до організації входить 250 осіб. До спортивного рибальства долучилися також рибалки із сусідніх районів. Планів у активістів чимало – замінити стару греблю, яка тут стоїть ще з 1992 року, обладнати будиночок для охорони, а також влаштувати змагання зі спортивної риболовлі. Спершу проведуть чемпіонат для місцевих дітей, а вже потім організують змагання між селами.

Поки ми слухали розповіді про моївських рибалок, до нашого гурту доєдналося двоє пернатих лебедів. Вони поважно причимчикували до нас аж із іншого берега. Птахи нещодавно прилетіли в село й аж ніяк не очікували застати тут зиму. Гусаки-ревізори своїх не кидають, тому ми залюбки нагодували красенів хлібом:)

Спорту в Моївці ставимо тверду 5! Бажаємо, щоб стадіони ніколи не стояли пусткою, а місцеві рибалки щороку приймали учасників рибальських змагань з усієї України.

Кажуть, що всі шляхи ведуть у Рим. Неправда! У Моївці всі шляхи ведуть до Будинку культури «Цукровик». Величезна двоповерхова будівля розмістилася на перехресті всіх в'їзних доріг села, тому звідки б ви не їхали – завжди потрапите до моївського клубу.

Коли ж ми сюди завітали, то були відверто вражені. Із нагоди візиту Сільського Ревізора тут оперативно зібрали місцевих артистів і організували закритий концерт на 40 хвилин. Для нас грали на духових інструментах, співали й танцювали.

Імпровізоване свято розпочали із народного духового ансамблю. Хлопці у вишиваних сорочках заграли для нас кілька українських пісень, та так, що всидіти на місці було важко! Воно й не дивно, адже в колективу чималий досвід гри на весіллях. Тому хлопці й дівчата, надумаєте одружуватися, пишіть! Ми вам дамо контакти хороших музик:)
Далі були виступи вокалістів. З'ясувалося, село багате на таланти вокального мистецтва. Колись у клубі навіть був народний хор, але керівник звільнився, а колектив розпався на окремих солістів.

Окрім вокальних талантів, у селі є чимало любителів танців. У клубі діють кілька танцювальних гуртків для всіх вікових категорій. Погляньте, як гарно танцюють дівчата із танцювального гуртка «Усмішка»!

Завершував концерт Микола Миколайович кавером на пісню Олега Винника «Як жити без тебе». Після такого виконання Олег Винник повинен остерігатися, адже в нього є сильний суперник:) Тим більше, Микола Миколайович уже має досвід зйомки в кліпах. Як виявилося, із цих країв родом народний артист України Микола Янченко. У нього дружні стосунки із завклубом, тому Миколу Ціпцюру часто можна побачити на його відео.

Окрім місцевих артистів, Микола Миколайович часто запрошує в Моївку естрадних зірок. На місцевій сцені вже побували переможці шоу Х-Фактора, Голосу країни та ін.

Після виступів ми відправилися на оглядини Будинку культури. І перше, що кидається в очі, – величезний зимовий сад у холі. Тут зібрано понад 200 різних вазонів, які займають половину кімнати! За рослинами доглядають і працівники закладу, і самі артисти. До слова, саме в цій кімнаті взимку проводять святкові ранки та дитячі концерти, бо тільки ця кімната опалюється.

На другому поверсі будівлі розташувалася бібліотека. Завідуюча закладом Іванна Захар'яш показує володіння і хвалиться, що тут якраз іде ремонт. Незадовго до нашого приїзду тут встановили панорамні металопластикові вікна, зараз наводять красу. Єдине, чого ще не вистачає – це інтернету. Іванна Іванівна уже пробувала вирішити цю проблему, але безуспішно.

Після екскурсії «Цукровиком» настала черга Сільського Ревізора дивувати місцевих жителів. І нам це вдалося, адже політ квадрокоптера для багатьох моївчан був справжньою дивиною. Уже й «живі» анекдоти з'явилися в селі.

А поки Моївкою ходили розповіді про наш квадрокоптер, ми відвідували місцевих митців. Бо ж у селі культура не обмежується тільки клубом. Найперше завітали в гості до Галини Олексіївни Дмитрик. Жінка півжиття пропрацювала в дитячому садку. Під її вихованням зростало не одне покоління жителів Моївки.

Хлопці, які потім потрапляли в Афганістан, йшли служити чи просто роз'їжджалися по всьому світу, писали своїй виховательці листи – із любов'ю і вдячністю. Бабуся зберегла їх усі разом із фотографіями, зробивши альбом. Там до кожного листа є фото, зазначено імена всіх, кого виховала. Галина Олексіївна про кожного знає кумедні історії з садочка й може годинами розповідати про своїх хлопців і дівчат.

Будучи вже на пенсії, бабуся знайшла собі ще одну розраду в житті – вишивання та плетення гачком. Сьогодні її хатина прикрашена серветками, накидками з витонченими візерунками. І навіть Сільський Ревізор отримав плетений подарунок від майстрині. Щоб приготувати нам одну серветку, бабуся півночі не спала.

Не менш улюбленим заняттям Галини Олексіївни є вишивання. Любов до цієї справи передала її прабабуся. У пані Галини ще й досі є сорочка, яку колись давно вишила для неї прабабуся. Цю сорочку вже кілька разів хотіли викупити колекціонери старовинних речей, але Галина Олексіївна не продає, бо береже пам'ять про родину і дитинство.

Ще одна моївська майстриня – Галина Афанасіївна Костенюк. Її хата – справжній музей вишиванок. Нема й кутка, який би не був прикрашений вишитим полотном. Тут і барвисті рушники з квітами, і серветки з лелеками, і картини з портретами й пейзажами. Жінка цілу ніч прасувала вишиванки, щоб показати свої роботи Сільському Ревізору.

Свою майстерність жінка передає наступним поколінням. Її донька та онука теж вишивають, і навіть правнучка Мальвіна прибігає до бабусі, щоби вечорами разом із нею виводити нитками хрестики на серветках.

Наостанок ми завітали на майстер-клас із кондитерського мистецтва до Надії Гладчук. Ось уже кілька років поспіль жінка випікає печиво й оформлює його різноманітними малюнками. Своїми шедеврами жінка знана на всю область, адже часто презентує роботи на фестивалях і святах.

А все почалося з того, що дітям у школу треба було приготувати солодощі. Жінка вирішила випробувати свої кулінарні можливостійі спекти щось цікаве. Спочатку навчалася на відео в Youtube, трохи сама експериментувала. Звичайно, не все виходило з першого разу.

Ми теж спробували себе в ролі кондитера. Під чуйним керівництвом пані Надії ми намалювали на печиві Гусака, спробували зробити троянди й наїлися мастики. Що з цього вийшло, дивіться у відео:)

За пару років, що пані Надія займається кондитерською майстерністю, вона спекла й оздобила вже більше 5 тис. печива! У неї замовляють солодощі на свята, дні народження. А ще жінка займається благодійністю. Вона продає своє печиво на ярмарках, а виручені кошти віддає на лікування дітям.

Як з'ясувалося згодом, жінка не лише чудово випікає, а й надзвичайно смачно готує. Буквально за кілька хвилин на столі з'явилися й борщ, і піца, і пиріжки трьох видів, і макітра вареників. А на десерт ще й фірмовий торт із Гусаком!

— Та Ви ж мабуть усю ніч не спали, а готували це все? – здивовано запитуємо в Надії.

— Та ні, зранку встала й до обіду все зробила. У мене ж є підтримка, мені допомагають діти. І чоловік дуже допомагає. Дівчата, шукайте хорошого чоловіка! Бо це в житті дуже важливо! – пояснює нам жінка.

Із такими господинями, майстрами й артистами культурі Моївки можна поставити тільки 5! Бажаємо, щоб таланти примножувалися й про село чули далеко за межами області та України:)

Як ви вже знаєте, село Моївка розвивалося навколо цукрового заводу, який ще 1848 року побудував польський пан Вацлав Маньківський. Цей завод не просто давав людям роботу, а й забезпечував усе село безкоштовним світлом, водою, а потім і газом.

За кошти заводу в селі звели Будинок культури «Цукровик», звели кілька багатоквартирних будинків, щоб людям було де жити. Загалом, усе життя селян крутилося навколо цукрового заводу.

Коли 2001 року завод закрили, селяни не знали, як далі жити. Але вони розуміли одне – якщо завод виріжуть, то ніщо вже не врятує село. Тому громада організувала охорону заводу. На території поставили намети, де селяни днями і ночами охороняли майно. Потім у село приїхали «інвестори», які хотіли викупити завод і порізати його на металобрухт. Громада таких бізнесменів навіть близько не підпустила до заводу, незважаючи на погрози розправи і побоїв.

Завод 5 років простояв без роботи. А тоді в село прийшов інвестор Іван Мовчан, який викупив цукровий завод і відновив його роботу.

Завод був настільки важливим для села, що Анатолій Павлович написав цілу книгу про історію Моївської цукроварні, династії робітників, роль заводу в житті села. Книгу планували видати ще 10 років тому з нагоди 160-річчя заводу, але публікація вимагала чималих коштів. її відтермінували, а завод знову пережив свій занепад.

2014 року посеред сезону він раптом припинив свою роботу. Власники сказали, що компанія збанкрутувала. Тодішні працівники пригадують, що ніхто не вів обліку цукру. Його просто вивозили вантажівками в невідомому напрямку. Коли моївчани зрозуміли, що завод став, вони перекрили виїзд. Цукор, що залишився, забрали додому замість обіцяної заробітної плати. А на території в кагатах згнили тонни цукрових буряків...

І знову селяни не дали вирізати завод. Небайдужі люди створили громадську організацію з красномовною назвою «Надія», яка займається охороною майна заводу. Активісти не раз їздили в область із проханням відновити роботу заводу, самі шукали інвестора, писали листи в столицю. На щастя, 2017 року завод викупив інвестор Анатолій Дідик, який заснував у селі підприємство «Моївський цукор». Анатолій Павлович зібрав селян і поділився планами запустити завод у роботу 2019 року, а поки тут триватиме модернізація і ремонт.

Така звістка стала для селян справжнім святом. Люди навіть організували суботник і безкоштовно розчистили територію заводу від дерев і кущів, які виросли там за 4 роки. Зараз люди покладають великі надії на нового власника й сподіваються, що завод, наче Фенікс, оживе, зашумить і запрацює.

Окрім заводу, у селі також є кілька аграрних підприємств, які займаються рослинництвом. Одне із таких – «Чернівчанка-Агро», яка працює в Моївці з 2006 року. До літа 2017 року підприємство нічим не вирізнялося з-поміж інших, поки його не купив народний депутат і новоспечений аграрій Олександр Герега. Україною уже 3 роки ширяться чутки про те, що власник магазинів «Епіцентр К» Олександр Герега піклується про пайовиків і вкладає в села величезні кошти. Чи стала Моївка таким же щасливчиком? Щоби про це дізнатися і ближче познайомитися із бізнесом нардепа, ми напросилися в гості до підприємства.

В офісі «Чернівчанки-Агро» нас зустріла Любов Антонівна Гнатюк, яка відповідає за соціальну роботу з пайовиками. Вона розповіла, що підприємство обробляє 8,3 тис. га. На цих землях вирощують ячмінь, пшеницю, сою, кукурудзу. На жаль, на території Моївки немає ні тракторної бригади підприємства, ні інших господарських об'єктів. Лише офіс, та й той орендують у заводській будівлі.

Відколи «Чернівчанку-Агр» викупив Олександр Герега, соціальна відповідальність компанії суттєво змінилася. За словами Любові Антонівни, раніше компанія виплачувала тільки орендну плату пайовикам та іноді допомагала школі чи дитсадку. Із сільрадою була укладена угода, що щороку компанія даватиме в бюджет по 100 грн/га.

Коли ж змінився власник, угоду переуклали на нових умовах. Тепер у бюджет села надходило по 200 грн/га. Окрім цього, з'явилися виплати пайовикам з нагоди народження дитини, подарунки на 1 вересня першачкам, жінкам на 8 Березня та на інші свята. Якщо ж у сім'ї лихо, компанія теж допомагає коштами.

Ми й самі стали свідками такої допомоги. Поки спілкувалися з Любов'ю Антонівною, до неї завітала бабуся Галина Благодір. Як виявилося, Галина Фавіївна ще не забрала свій подарунок на 8 Березня, тому прийшла зараз. Їй урочисто вручили келихи з богемського скла і вітальну листівку.

Завдяки таким допомогам орендна плата виходить на 12%, тоді як інші підприємці в селі платять по 7%. Звичайно, є й такі, які відразу платять на 100 грн більше, щоби переманити пайовиків. Але в «Чернівчанці-Агро» до цього ставляться спокійно.

Про подальші плани компанії жінці поки нічого не відомо. Тут активно готуються до посівної й нового сезону.

Як з'ясувалося, Моївка багата не лише великими сільгосппідприємствами, а й фермерами. Ба більше, фермери тут люблять екзотику й експерименти. Наприклад, замість картоплі вирощують на городі ківі, персики й інші фрукти. До одного такого любителя екзотики Сільський Ревізор завітав у гості.

Леонід Макаревич разом із дружиною Нелею випадково в інтернеті натрапили на саджанці ківі, які пристосовані до українського клімату. Оскільки півгороду вже було засаджено персиками й виноградом, вирішили спробувати щось нове. Замовили 20 саджанців сорту Стратона, із яких прийнялося 16.

На ківі подружжя зупинятися не буде. У планах виростити вдома кавове дерево. Що таке можливо, прочитали в ітернеті. Вирішили, що якщо хтось зміг, то й вони справляться. Для своїх екзотичних експериментів подружжя навіть прикупило сусідній будинок із городом. У старій хаті зараз утримують породистих курей, а в сараї ще й кролів вирощують. Гусаки-ревізори побавилися з усіма, кого спіймали:)

Наш фермерський тур Моївкою закінчився в обійсті Тараса Заїки. Чоловік славиться на всю область своїми виноградами і вином. Воно й не дивно, адже в його садку – 180 рідних сортів винограду. А починалося все з хобі.

Про якість винограду і його чистоту від хімічних препаратів говорить той факт, що діти Тараса можуть їсти ягоди із будь-якого куща. І навіть мити їх не потрібно, бо нічого зайвого чи шкідливого на ягодах бути не може.

Окрім того, що чоловік робить вино й реалізує виноград, він ще й продає саджанці. Із його саджанців багато хто вже має власні величезні виноградники й отримує прибуток. Замовлення йдуть з усієї України. Тому, якщо ви надумали закласти вдома виноградник, звертайтеся до нас. Ми залюбки поділимося контактами:)

Окрім аграрних господарств, у селі розвинене лісництво. Ми не могли оминути господарство, тому приїхали з візитом прямо в ліс. Саме тут, серед дерев, заховалося ДП «Моївське лісництво». Коли наш РевіZORROмобіль дістався офісу підприємства, ми думали, що потрапили в країну задзеркалля. Навколо були лише дерева, огорнуті густим туманом. Уздовж вимощених алей розмістилися дивакуваті фігури з дерева. І навколо стояла така тиша, що було чути, як із гілля дерев падають краплі води.

Нашим екскурсоводом у цьому казковому місці став лісничий Сергій Стрілецький. Чоловік розповів нам, що місцеві працівники стежать, щоб дерева в лісі не хворіли, проводять вирубку хворих і старих дерев і обов'язково саджають молоді деревця. Окрім того, господарству дуже допомагають діти й місцеві жителі. Так, разом зі школярами лісники підготували вінички із зелені та зерна для підгодівлі птахів.

Моївське лісництво теж допомагає селу. Лісники створили міні-дендраріум на території і прикрасили туями та ялинками територію навколо Будинку культури. У планах – привести до ладу парк-заповідник поблизу ставка.

Нині жодне із весіль у районі не обходиться без Моївського лісництва. Молодята часто приїжджають сюди на фотосесію, адже на території підприємства ростуть дерева найрізноманітніших порід і навіть живуть декоративні птахи. Та й де ще можна знайти таке зачароване місце?

Ми могли би бродити лісом цілий день, але Гусаків-ревізорів уже чекали в селі. Аграріям і підприємствам Моївки ставимо 5 балів! Бажаємо, щоб ожив цукровий завод, а від урожаїв ківі й винограду боліли руки!

Коли сільський голова повіз нас на знайомство із місцевою медициною в парк, ми вже подумали, що в селі балуються народною медициною чи шаманством. Як виявилося, посеред парку на пагорбі заховалася Моївська сімейна амбулаторія.

Будівлю амбулаторії зводив ще пан Маньківський 1911 року. Про це свідчить табличка з польським написом на вході в амбулаторію, яку встановили в рік побудови. Поряд зі старовинним приміщенням є новіше, яке будували за радянських часів. Але воно виявилося не надто міцним, і в свої 50 з гаком років виглядає гірше, аніж сторічна будівля.

На порозі амбулаторії нас зустріла її керівниця Наталія Махначова. Жінка піклується про здоров'я моївчан уже 33 роки поспіль. А все почалося 1985 року, коли її разом із чоловіком направили сюди з медінституту. Жінка не знала ні людей, ні села. Але вона точно знала, якими повинні бути лікарі.

Дитячі мрії здійснилися в повному обсязі. Наталія Михайлівна не просто здобула освіту медика, а я вийшла заміж за лікаря. Більше того, нині їхній син продовжує справу батьків і працює лором у Вінниці.

Із роками медицина в Моївці змінювалася. Колись у радянському приміщенні був стаціонар на 25 ліжок, а лікуватися сюди приїздили з усіх навколишніх сіл. Потім його скоротили до 15 місць, а за кілька років узагалі закрили. Замість цього 2012 року відкрили сімейну амбулаторію.

Про те, що приміщенню амбулаторії більше сторіччя, говорить тільки табличка на фасаді й дерев'яні сходи в середині будівлі. 6 років тому тут зробили капітальний ремонт у кожній кімнаті, а також оновили облицювання амбулаторії. Старе обладнання теж замінили, закупивши сюди нові меблі, апарати та прилади. Також амбулаторія отримала новий автомобіль.

Тоді ремонт обійшовся майже в 4 млн грн. Більшу частину цих коштів дала сільська рада. Місцеві підприємці теж долучилися до справи й допомогли грошима. Директор підприємства «Діана П» Анатолій Лозяний закупив сюди нові карнизи й умивальники.

Сьогодні під опікою місцевих лікарів перебуває два села й невеличке поселення. Усього – майже 2600 жителів. У лікарні поки що працює 10 спеціалістів, проте у квітні тут буде скорочення – фінансово важко утримувати стільки працівників. Амбулаторія проводить гінекологічні обстеження, робить щеплення, електрокардіографію. У місцеві лабораторії жителі можуть зробити майже всі необхідні аналізи. І все це – безкоштовно.

Валентина Войцеховська проводить пацієнтам щеплення. Медсестра говорить, що проблем із вакцинацією в селі немає. Люди охоче роблять дітям щеплення й довіряють медицині. Щоправда, якість вакцин таки погіршилася. Колишні французькі вакцини Міністерство охорони здоров'я вже не закуповує, бо дорого. Їх замінюють на індійські, які іноді можуть давати реакцію. Тим не менше, діти в Моївці вакциновані й здорові:)

Також у будівлі є приватний стоматологічний кабінет із сучасним обладнанням. Не кожна районна поліклініка може похизуватися таким рівнем обслуговування, який надає моївська сімейна амбулаторія!

Відсутність стаціонару місцеві лікарі компенсують власними силами. На кожній дільниці є чергова медсестра, яка за потреби приходить до кожного додому й проводить усі необхідні процедури. І серед лікарів немає такого поняття, як вихідний чи неробочий час. Ідуть на допомогу і вночі, і в свято.

Із ліками теж проблем немає. У селі працює дві аптеки, а якщо там випадково відсутній якийсь препарат, його модна отримати за замовленням уже наступного дня. От тільки фінансові можливості пацієнтів не завжди дозволяють лікуватися в повному обсязі. Ліки з кожним днем тільки дорожчають, і стареньким часто доводиться обирати між пігулками й харчами.

Ці проблеми не лишають байдужими й лікарів. Якби Наталія Михайлівна зустріла в.о. міністра охорони здоров'я України Уляну Супрун, у лікарки було б тільки одне побажання.

Що стосується потреб амбулаторії, то нині тут треба оновити обладнання в лабораторії. Медсестри мріють про новий прилад для ЕКГ, бо старого часто не вистачає, щоби оперативно обстежити всіх відвідувачів.

Кажуть, мрії мають здатність здійснюватися. Віримо, що так і буде. Медицині в Моївці ставимо 5 балів і вирушаємо далі!:)

У Моївці є аж 6 магазинів! Здебільшого це невеличкі ятки, розкидані на різних вулицях села. А в самому центрі напроти Будинку культури розмістився універмаг. Така кількість торгових точок на користь місцевим жителям, адже конкуренція й ціни тримає на рівні, і змушує продавців стежити за якістю продукції, щоразу покращувати асортимент. Так, за кошик продуктів ми заплатили 86 грн 50 коп.

Самі ж продавці конкуренцію сприймають позитивно, а особливо, коли обганяють своїх своїх колег.

Цим «вагончиком» керує Георгій Бровко, якого в селі всі звуть дядя Жора. Чоловіка поважають не тільки за якість продукції та чесність працівників, а й за відкритість до співпраці. Так, уже 17 років поспіль пан Георгій постачає продукти в місцевий дитсадок. І за ці роки ні в батьків малят, ні в кухарів не виникало питань щодо якості та свіжості продукції.

Зараз дядя Жора планує розвивати бізнес. Він уже зробив ремонт у великому приміщенні, куди мають переїхати товари разом із продавчинями з «вагончика». Якщо діло піде добре, то згодом і кафе відкриє, щоби люди могли відсвяткувати день народження чи весілля. Але це поки секрет:)

Магазинам у Моївці ставимо 5 балів! Бажаємо тільки здорової конкуренції, платоспроможних покупців і якісних продуктів! Кафе у Моївці поки що оцінюємо в 1 бал! Починання є, і ми бажаємо, щоби найближчим часом у селі таки відкрили місце культурного відпочинку для моївчан.

Якість зв'язку в селі ми перевірили ще в перші кілька годин перебування в Моївці. Щойно ми повісили афіші з номером телефону на дверях магазину, до нас почали телефонувати місцеві жителі із запрошенням зайти до них у гості:)

Та виявилося, що телефон розривався не тільки в нас. До місцевих жителів телефонували з усього району, запитували, чи страшний той Сільський Ревізор і що він перевіряє:) Інформація про наш приїзд доходила навіть туди, де мобільний зв'язок не працює.

На щастя, майже на кожній вулиці є хороше покриття і навіть 3G інтернет. Більше того, на дверях магазину вже повісили оголошення, що незабаром у селі буде 4G покриття.

Для тих, хто надає перевагу листам у конвертах, а не електронним повідомленням, працює поштове відділення. Листи та друковану кореспонденцію жителям доставляють всього два листоноші. За словами директора відділення Раїси Ціпцюри, жінкам доводиться працювати і в вихідні, і після роботи, бо населення чимале – 1,5 тис. жителів.

Але ніхто на це не жаліється. Добре хоч те, що відділення не закривають, і людям є де працювати.

Зв'язок у Моївці оцінюємо на 5! Не забудьте й ви поставити свою оцінку наприкінці тексту:)

Дітлахи в місцевому дитсадку запевнили нас, що в Моївці бандитів давно уже нема, і гуляти ввечері тут безпечно. На запитання, де ж вони ділися, діти мовчки знизали плечима.

Та коли ми побачили Моївку вночі, усе стало зрозумілим. Бандитів тут нема, бо майже все село освітлюється. І навіть територія цукрового заводу, який 4 роки стоїть без роботи, повністю освітлена. Власне, саме на заводі найперше запалюються ввечері ліхтарі. А далі, наче в доміно, вогники поступово розходяться із центру села по навколишніх вулицях.

Сільський Ревізор перевірив: нічна Моївка – безпечна та світла! За освітлення ставимо тверду 5!

За три дні ревізії в Моївці лапи Гусаків-ревізорів місили болото, глину і пісок та іноді насолоджувалися одинокими частинами асфальту, які залишилися на окремих вулицях. Більше того, нас добряче потрусило на в'їзді в село, де дорогу викладено камінням. Хтозна, скільки автомобільних покришок залишилося на цій вулиці!

Звичайно, є й у цьому позитивний бік: дітям такі «атракціони» до вподоби, та й батьки спокійні за безпеку малих. Бо хто ж ризикне їхати такою дорогою на великій швидкості?

Ми не ризикнули, але про дороги запитали. За словами сільського голови Олександра Вівдича, сільська рада не може виділяти кошти на ремонт центральних вулиць, оскільки вони на балансі «Вінницького облавтодору». Натомість, інші вулиці села ремонтувати можна, але немає коштів.

Певно, місцеві автомобілісти не скоро зможуть поганяти вулицями села. Може, це й на краще?

А поки дороги в селі отримують 2! Бажаємо, щоби в селі асфальт був не тільки в окремих місцях, а й на кожній вулиці, а моївські автомобілісти не сідали за кермо з острахом лишити на дорозі вихлопну трубу чи покришку.

Коли 2014 року на сході України розпочалася війна, у Моївці взялися активно допомагати воїнам. Волонтерську роботу в селі очолив учитель фізкультури Володимир Маліновський разом зі своїми друзями.

За словами чоловіка, у зону АТО із Моївки поїхала не одна машина, завантажена тушкованкою, паштетами та іншими харчами. На прохання Вінницького батальйону відгукувалося чи не все село. Сам же Володимир Анатолійович каже, що допомога АТО – звичайна справа, і почесті за те, що ти – Людина, не потрібні.

За відданість і Людяність ставимо моївчанам 5 балів!

На завершення пропонуємо переглянути село Моївку в обличчях його жителів!

Остаточна оцінка для Моївки від Сільського Ревізора — 60 бали із можливих 65 . Дякуємо за гостинність!

Допоможіть нам обрати село року, запрошуйте до себе в село на сайті SilskiyRevizor.com! Оцініть інфраструктуру села за
5-бальною шкалою і ви.