Податкове питання – одне з найболючіших проблем для українських аграріїв. Його затягування лише викликає обурення суспільства і невизначеність напрямку розвитку АПК. Уряд розробив аж 8 варіантів вирішення питання оподаткування аграріїв, проте остаточне рішення приймати поки не хоче ніхто. Красномовні гасла чиновників про «європейське заможнє фермерство» важко буде втілити в життя з поступовим зникненням особистих селянських господарств, які, до речі, досі юридично не оформлені. А отже, не є суб’єктами господарювання і фактично – поза законом. А чи є взагалі у можновладців розуміння поняття «фермер» та «аграрій», для яких вони так активно «штампують» законодавче майбутнє? Як і за рахунок чого працюють фермери у такій омріяній для нас Європі? Які країни більше споріднені до України у формуванні моделі фермерства і кооперації? Наскільки це реально AgroPolit.comвирішив вияснити у заступника директора ННЦ «Інститут аграрної економіки», експертом ГО «Незалежне експертне партнерство» Віталія Саблука, який досконально аналізував сільськогосподарські формування найрозвинутіших країн ЄС.
AgroPolit.com: Перед тим, як висловити своє бачення податкових змін в аграрному секторі, ви спершу надали інформацію про пряму підтримку та податкові пільги сільгоспвиробникам у ЄС. Що хотіли цим підкреслити?
Віталій Саблук: Я на конкретних прикладах показав, що в Європі відрізняють одних «аграріїв» від інших, що на них покладається різне податкове навантаження та різна за силою пряма підтримка. Що за цим стоїть продумана політика, за якої пріоритет мають малі форми господарювання та сільські громади. Що «малість» там значною мірою на практиці ототожнена із самозайнятістю.
Що під час реєстрації компанії чи товариства фермери, які раніше працювали як фізичні особи — виробники, переходять під комерційне право й суттєво втрачають у підтримці, тому що за цим у першу чергу вбачається зміна їхньої мотивації на користь отримання доходів від капіталу, а не від власної праці.
Із цих прикладів чітко видно, як на практиці реалізовується підтримка багатоукладного розвитку сільської частини Європи. Такі ж пріоритети, на моє глибоке переконання, повинні бути і в Україні.
Поки в економіці немає іншого рушія, уклад, який орієнтований на дохід від праці, не можна ставити в рівні конкурентні умови з укладом, який орієнтований на прибуток від капіталу.
AgroPolit.com: На які б групи ви розділили наших виробників і за якими ознаками?
Віталій Саблук: Перша — це самозайняті виробники. Виключно самозайняті, якщо працюють лише самі чи сім’єю, або переважно самозайняті, якщо додатково використовують працю сезонних працівників.
Друга — місцевий бізнес. На мою думку, сюди належить будь-який орендатор землі чи інших ресурсів у межах території місцевої громади. До цієї групи багато хто застосовує терміни «селоутворюючі», «селоформуючі» підприємства. Але й термін «місцевий» теж достатньо ємко відділяє за сенсом такий бізнес від іншого.
І третя — всі інші.
Чому так?
Перші тяжіють до трудомісткого виробництва. Вони рахують ефективність, ділячи виручку від реалізації не на авансований капітал (гроші), а на кількість власне витраченого часу (праці). Якщо перерахувати цей час на певну ставку оплати праці, тобто вирахувати у них повну собівартість, у більшості випадків одержимо, що це нерентабельне, а інколи й помірно збиткове господарювання. Однак для них мотивація одержати у такий спосіб дохід на власну зайнятість за відсутності альтернативи іншого працевлаштування сильніша, ніж мотивація іншої людини примножити грошовий капітал. Тому і працюють. А за певної підтримки — домінують.
Це найбільш важливий для економіки уклад — він генерує найзначніший обсяг диверсифікованого доходу, відповідно, попиту на продукцію інших галузей, і забезпечує зростання ринкового обміну, котрий, як відомо, є єдиним рушієм зростання економіки будь-якої країни.
Основа польського сільського господарства — півтора мільйона сімейних ферм. Але там вони мають пріоритет, закріплений у Конституції цієї країни. Саме вони, а не містяни-засновники юросіб, з якими в першу чергу ототожнюють поняття «аграрій» в Україні, мають податкові преференції і найбільше прямої підтримки, відповідно, вони і найсильніше розвиваються.
Тому, поки в економіці немає іншого рушія, уклад, який орієнтований на дохід від праці, не можна ставити в рівні конкурентні умови з укладом, який орієнтований на прибуток від капіталу. Потрібно ще багато років до того часу, поки праця в сільській місцевості диверсифікується в інші галузі й відбудеться зміна зайнятості з виробництва «цієї» доданої вартості на «іншу». На сьогодні ми маємо третину мільйона домогосподарств,кожне з яких утримує дві та більше молочні корови, майже триста тисяч, які утримують більше трьох і більше поросят. Додайте господарства, які обробляють більше гектару під овочі, ягоди, сади, які мають більше 10 вуликів, і нарахуєте понад мільйон двісті тисяч.
Для порівняння, основа польського сільського господарства — півтора мільйона сімейних ферм. Але там вони мають пріоритет, закріплений у Конституції цієї країни. Саме вони, а не містяни-засновники юросіб, з якими в першу чергу ототожнюють поняття «аграрій» в Україні, мають податкові преференції і найбільше прямої підтримки, відповідно, вони і найсильніше розвиваються.
Саме завдяки цьому рівень доходів на селі в Польщі в абсолютному виразі майже в чотири рази вищий, ніж у нас (якщо врахувати індекс цін, або, як кажуть економісти, зважити через паритет купівельної спроможності, то у три рази). Економіка вже теж багатократно більша за нашу. 1991 року всі показники між нашими країнами були близькими. Парадокс, але графіки зростання чи зниження заможності сільської третини населення і графіки зростання економіки — і в нас, і в них практично паралельні.
Тому у відповіді на питання, яке сільське господарство важливіше для економіки на сьогоднішньому етапі, високоприбуткове і низько трудомістке у власності декількох десятків тисяч громадян чи високо трудомістке з рентабельністю близько нуля у власності мільйонів, я категоричний — друге! Про соціальну роль другого шляху для самих селян вже нічого й говорити.
AgroPolit.com: Ви аналізували багато європейських країн і їхню систему оподаткування, як вважаєте, модель якої країни більше підходить Україні?
Віталій Саблук: Польська. Чітко видно, як податкова система стимулює докладати побільше праці й виробляти більше доданої вартості на кожному гектарі. Там аграріїв лише засновників бізнесу — обмаль, більшість складають орієнтовані на дохід, а не на прибуток, форми господарювання. Тому земля поряд із працею виступає головним засобом у виробництві високої доданої вартості в інтересах національної економіки та всього суспільства, а не різновидом нагромадження чи інструментом примноження великого капіталу в інтересах його невеликої частини.
AgroPolit.com: Яким чином це можна це реалізувати у нас?
Віталій Саблук: Чотирма простими кроками надати великим домогосподарствам, які зараз переважно працюють у статусі ОСГ і практично не інтегровані в ринок самостійно, виходять на нього через посередників, як і здебільшого, на базари:
— по-перше — спрощену форму реєстрації (у декларативний добровільний спосіб, із використанням існуючих законодавчих рамок для фізичних осіб-підприємців). Прийняття у другому читанні законопроекту №1599 у варіанті після першого голосування цілком може вирішити таке завдання;
— по-друге — пільгові в межах самозайнятості та «нульові» до рівня соціального самозабезпечення податки (найпростіше — це прирівняти господарювання самозайнятих осіб і тих, які працюють на спільно-сумісній власності в межах сімей, до ФОП одного з них із найнижчими ставками, першочергово спрямувати пряму підтримку Мінагрополітики на компенсацію податків (соціальних внесків) таких суб’єктів. Необхідні зміни до законопроекту №1600 та до Закону «Про держпідтримку» спільно з колегами по Інституту та по громадській організації «Незалежне експертне партнерство» вже підготовано;
— по-третє — дворівневу систему інтеграції в організований ринок, на першому рівні — в обіг продукції у межах локальних агроринків за умови дотримання базових вимог до її виробництва, самовідповідальності під час реалізації на фермерських ринках (взамін перекупників на ярмарках та під наглядом, а не під контролем з боку компетентного органу), на другому — в повноцінний обіг у ринку за використання експлуатаційних дозволів. Проект законопроекту «Про локальні агроринки» вже теж розроблено та подано як до Мінагрополітики, так і зацікавленим у ньому народним депутатам;
— по-четверте — паушальний механізм сплати (компенсаційні ставки) ПДВ для них — 7% (наприклад) від ціни взамін 20% від доданої вартості в ній з метою опосередкованого стимулювання малих господарств до укрупнення в трудомістких галузях за спрощення обліку та повній інтеграції в систему адміністрування цього податку, підготовку цієї ініціативи завершуємо.
Ці кроки повністю приведуть українську політику щодо найбільшої кількості господарств у повну відповідність до європейської політики.
Перед тим, як податковим навантаженням вирівнювати всі умови, треба спочатку всіх учасників ринку ввести у податкове поле. Вони у нас поки що в статусі домогосподарств і не ідентифікуються ані господарським, ані податковим кодексом.
AgroPolit.com: Але багато хто висловлюється проти законопроекту №1599.
Віталій Саблук: Як на мене, це або від необізнаності, або через побоювання втратити своє панівне положення в галузі.
Перед тим, як податковим навантаженням вирівнювати всі умови, треба спочатку всіх учасників ринку ввести у податкове поле. Вони у нас поки що в статусі домогосподарств і не ідентифікуються ані господарським, ані податковим кодексом. Законопроект №1599 подано на розгляд уже майже рік, його весь час відкладають. Це завдає величезної шкоди економіці країни.
У першому випадку спрацьовують наші стереотипи. Є декілька помилкових підходів.
Одні не можуть уявити, що наші сімейні господарства можуть працювати на цьому ринку без створення юридичної особи, так як це робить більшість із них в Європі. Якщо дотримуватись їхньої логіки, то треба обов’язково примусити сім’ю заснувати бізнес, потім оформити їхньою юрособою оренду землі чи сараю у самих себе як у сім’ї, самих себе призначити на посади й виплачувати заробітну плату тощо. Тобто обов’язково втягнути їх у відформатовані для великого бізнесу трудові та правові відносини. Просто немає розуміння, що робота, відповідальність, відносини у сімейних господарствах такі ж спільно-сумісні та неподільні, як і власність на сарай. Звідси й помилка бачення.
Інші спекулюють на другому — якщо сім’я легалізує своє господарство через фізичну особу-підприємця чи через юридичну особу, податківці будуть дерти три шкури. Мовляв, у наших реаліях від такого не врятує навіть закон про нульові податки, і що краще вже їх залишити у статусі ОСГ, яке ніяк не трактується ні у податковій, ні у пенсійній, ні у соціальній чи харчобезпековій законодавчій площині.
Не знаю, чи свідомо, чи з необачності не звертають увагу на те, що законопроект №1599 є лише першим зі зв’язаних між собою кроків з надання малим господарствам прав за європейським аналогом. Із цим помилковим баченням пов’язано декілька можливих ризиків. Перше — люди дійсно відрізані від пенсійної системи, соціального забезпечення, хоч і працюють нарівні з тими, хто має роботу на сільгосппідприємствах. Друге — немає стимулу до відповідального перед споживачем господарювання. У багатьох країнах це призвело до того, що міські жителі на певному етапі відвертаються від такої продукції на користь магазинної, де багато імпорту, який гарантовано відповідає європейським нормам.
У другому випадку протидія серйозніша й організованіша, наводяться різні аргументи: і про низьку ефективність таких господарств, і про ті ж загрози податкових стягнень. Насправді ж автори такої критики мають свій інтерес і між собою говорять, що якщо таке допустити, то «або батраки порозбігаються», або ще, чого доброго, захочуть по 20—25 га на сім’ю, і їм зовсім землі не залишиться. Тут є трохи елементів, вибачте за відвертість, класового протистояння.
AgroPolit.com: Тобто, аграрії будуть воювати один з одним?
Віталій Саблук: У нас взагалі викривлене сприйняття слів «аграрій» і «фермер». Фермер — у всьому світі — це ознака зайнятості власноруч. Ми ж не називаємо власника ткацької фабрики шевцем чи власника хлібокомбінату — пекарем. А називати засновників фермерського господарства фермерами чомусь звикли. Так само ми вже звикли, що «аграріями» ми величаємо переважно жителів міст, які є засновниками сільськогосподарських підприємств, а не самих сільських жителів.
Я особливо хотів би загострити увагу на необхідності введення малих господарств у систему справляння податку на додану власність та надання преференцій зі сплати цього податку саме їм, як це робиться в Європі, а не засновникам великого бізнесу. Четвертий із цих чотирьох кроків. Приклад показовий для того, щоб відповісти на ваше запитання.
У нас взагалі викривлене сприйняття слів «аграрій» і «фермер». Фермер — у всьому світі — це ознака зайнятості власноруч.
AgroPolit.com: Так, саме справляння ПДВ аграріями є одним із найгарячіших питань зараз.
Віталій Саблук: Ось тут і виникає протиріччя. У більшості розвинених країн, у тій же Європі, лише малі форми господарювання мають змогу замінити сплату податку на додану вартість, яка вираховується в ціні кожного товару, сплатою компенсаційної ставки з усієї ціни товару. Для спрощеного сприйняття — податком з обороту. Це дає малим формам господарювання декілька переваг.
По-перше, спрощується облік. На маленьких партіях товару декілька годин у день роботи з бухгалтерією лягає суттєвим граничним навантаженням на собівартість.
По-друге, вище певного відсотку питомої ваги праці в собівартості продукції малому виробнику стає вигідніше платити менший процент із вартості товару, ніж вищий з доданої вартості у ній. Наприклад, 7% з 1000 гривень ціни — це лише 70 грн податку, а 20% з половини, або 500 грн (якщо додана вартість фермером у ціні 50%), — вже 100 грн. Так опосередковано стимулюється виробництво більшої доданої вартості на одиницю площі чи зайнятого, а в сумі — на всю галузь. І як цю європейську норму опосередкованої підтримки малих форм господарювання застосувати в Україні, якщо зараз діє механізм, який підтримує іншу групу виробників, великих, а ці самі малі — взагалі «поза системою»? Неможливо, ці норми прости конфліктуватимуть на практиці.
AgroPolit.com: Тобто, ви — за повне скасування спецрежиму ПДВ?
Віталій Саблук: Так. Тільки тому, що «наша» система, орієнтована більше на великих, сама по собі унеможливлює застосування преференцій для найменших виробників. Тому я за відміну з одночасним введенням компенсаційних ставок для сімейно-самозайнятих господарств. За всієї поваги до праці й інтересів багатьох людей, які орендують по три, десять і тридцять тисяч гектарів.
Багатьох із них знаю, і що цікаво — більшість із них поділяє думку, що краще сплачувати всі податки і зняти із себе навантаження додаткового «соціального» утримання орендодавців і сільських громад. У багатьох із них, хто дійсно переймається проблемами людей, у яких орендують паї, вони співставні, а то й вищі, ніж обсяг їхньої «вигоди» від користування податковими пільгами. Наростає загрозлива ситуація — на селі йде звикання до ролі пасивних утриманців, бажання краще жити підштовхує до практики вимагати більшого від когось, а не більше працювати самому. Зараз усі агропідприємці це відчувають, рівень «відкупних» зріс і він їх уже не влаштовує.
Тільки тому, що «наша» система, орієнтована більше на великих, сама по собі унеможливлює застосування преференцій для найменших виробників. «Аграріями» ми величаємо переважно жителів міст, які є засновниками сільськогосподарських підприємств, а не самих сільських жителів.
І ще раз підкреслю: у Європі малі форми господарювання — в податковому полі, але до певного рівня доходу вони або не сплачують податки, або держава компенсує їм ці невеликі податки. Більше того, людей підштовхують відрахувати частину цих доходів на пенсійний рахунок, для забезпечення своєї старості, для чого компенсують суттєву частину і цих відрахувань. Пріоритет прямої підтримки в Європі — саме ці виплати, а не компенсація відсотків за кредити засновникам агробізнесів.
AgroPolit.com: Це, на вашу думку, допоможе у боротьбі з агрохолдингами?
Віталій Саблук: Я ніколи не казав, що великий капітал у сільському господарстві — це погано. Він повинен іти в галузь, але спрямувати його інтереси потрібно таким чином, щоб він приходив насамперед у допомогу, для партнерства з малими господарствами, на яких Україна історично трималася, а вже потім брав надлишкові земельні чи інші ресурси. А не приходив витіснити їх із землі й загнати в анклави у межах сільських городів.
Всі уклади повинні розвиватись паралельно й у взаємовигідному партнерстві. Рослинництво в усьому світі вже на 50% — прерогатива великих високотоварних і вузькоспеціалізованих господарств. Малим формам навіть у складчину через кооперативи чи організації буде важко надолужити розрив, який у нас виник. Але великий бізнес на сьогодні міг би виграти набагато більше, ставши в ядра кластерів за іншими напрямами в кожному селі та сформувавши навколо себе кластерне оточення з сотень малих господарств. Із дорощування худоби, вирощування ягід і ще багатьох інших напрямків, де рентабельність «повного циклу» для великого бізнесу низька, а тому не цікава.
Багато країн перейшли до такої політики. Вона в світі й назву таку ж має — політика взаємопов’язаного багатоукладного розвитку. Сьогодні питома вага самозайнятих господарств у світовому виробництві продукції тваринництва складає 82—83% і навіть дещо зростає.
AgroPolit.com: Тобто, фактично держава сама знищувала село?
Віталій Саблук: Вся система налаштована так, що вигідніше примножувати свій капітал, а не виробляти додану вартість.
AgroPolit.com: Останнім часом у контексті децентралізації вже багато зроблено для збільшення доходів сільських громад.
Віталій Саблук: Так, але я вже зазначив — це не усуває проблему наростаючої залежності сільських громад від великого бізнесу, який діє з-поза їхніх меж. Економічна активність самих громад не стимулюється. Тому довгостроково — це недалекоглядний крок. Базовим принципом європолітики є: перше, якомога повніше залишити ресурси, на використанні яких територіальна громада історично сформувалась, у її розпорядженні, друге, створити умови, за яких громада зацікавлена «виймати» побільше доданої вартості на кожну одиницю цього лімітованого для нього ресурсу. У нашому випадку, найважливіший ресурс сільських громад — земля. За європейськими нормами, вона насамперед повинна працювати на добробут сільських сімей, потім — на добробут сільських громад, і вже в останньому пріоритеті — на добробут всього суспільства. Соціальна самодостатність родин і громад — перший пріоритет.
До речі, європейське розуміння середнього класу — це не середній за рівнем доходів громадянин у загальному ранжирі статків, а незалежний від інших членів суспільства. Той, хто забезпечує себе сам. Тому й кажуть, що у Західній Європі середній клас це 80—85%. Хоча там теж багато багатих і дуже багатих. Міряють не відносно них, а відносно рівня економічної самоспроможності людини.
Що ж до посилення доходів сільських громад — тут теж цікаво. Якщо помітили, в попередньому пості я підкреслив, що більша частина підтримки в європейських країнах йде на поповнення бюджетів та певних програм на рівні сіл. У Німеччині — 12 із 22 млрд євро.
Часто закидають — по-перше, у нас ніколи не підуть на таке, навіть якщо всі почнуть сплачувати податки, бо є загальнодержавні програми, армія в умовах російської агресії тощо і сільські програми все одно будуть на залишковому принципі, по-друге — у нас така корупція, що це перетвориться на чергову «кормушку» для декого. Добре. Таких грошей у нас в найближчій перспективі не буде, і до культури їхнього розподілу без інтересу для кишені чиновників ми ще не доросли. Тож давайте не змінювати цього «автоматизму» під час сплати податків — залиште громадам для формування активної економічної бази бізнес, який розвивається у них зсередини.
У Європі малі форми господарювання — в податковому полі, але до певного рівня доходу вони або не сплачують податки, або держава компенсує їм ці невеликі податки. Пріоритет прямої підтримки в Європі — саме ці виплати, а не компенсація відсотків за кредити засновникам агробізнесів.
Підприємства того самого другого укладу, який зацікавлений більше діставати з гектару, ніж з одиниці інвестованого оборотного капіталу. У нас так: засіяв площі, орендовані в межах одного села найрентабельнішою культурою, вже заносить ногу на землі сусіднього села. Питаєш, ти вклав 800 євро в гектар, одержав прибутку 200. І йдеш із таким самим у сусіднє село. А чи не краще в своєму селі вкладати 2000 в гектар у багатогалузеве господарство і мати 300 прибутку. 300 краще за 200? Відповідає: – Ні. Там 25% рентабельності, а ти пропонуєш 15%. Я в таких умовах, що виграє той, у кого краще співвідношення, а не більше доданої вартості.
Ми самі створили «зрівнялівку» згідно критерію, де в конкуренції виграє той, хто виробляє менше, але з кращим співвідношенням на гроші, а не на землю чи працю.
Тому, як на мене, єдиний податок, четверту групу, треба залишити лише для місцевого бізнесу. До того ж всього, а не тільки аграрного. Критерії я вже назвав. Засновниками повинні бути лише місцеві жителі (юросіб там бути не повинно), бізнес повинен бути зареєстрований звітувати і сплачувати податки за місцем, все, що він використовує, в тому числі орендує, — повинно бути в межах ресурсів, якими громада історично розпоряджалась.
До такого місцевого бізнесу мають належати й кооперативи. Цей місцевий бізнес повинен мати преференцію перед «великим бюджетом» порівняно з немісцевим бізнесом, взамін місцеві ради повинні мати змогу застосовувати до нього свій податок. Знаю про значну кількість противників такого бачення. Але залишаюсь при ньому, іншого шляху як економічно активним селянам опертися на підтримку всієї громади — не бачу. Але те, що сільські громади в Україні або в останньому пріоритеті, або в ролі пасивної залежності від бізнесу, на який вони мало впливають, є суттєвою невідповідністю європейським принципам.
AgroPolit.com: Які схеми зараз використовують для виведення ПДВ?
Віталій Саблук: Тут я поганий експерт для відповіді на ваше запитання. Підозрюю, що основною схемою може бути створення липових підприємств для накрутки відшкодування ПДВ. Протиставити цим зловживанням можна лише чітко налагоджену систему адміністрування податків. Це головний запобіжник проти таких зловживань, а не те, який уклад повинен їх автоматично одержувати.
AgroPolit.com: Чи зможете спрогнозувати, через скільки років українські фермери зможуть досягти рівня польських?
Віталій Саблук: Ми поки йдемо в протилежний бік. Україна в 1990-х роках була на 78-му місці по доходу сільських жителів і пріоритету купівельної спроможності — приблизно однакове місце з Польщею. Зараз ми опустилися на 150-ті місця і продовжуємо падати. Власники аграрного бізнесу продовжують заробляти, а третина нації, селяни, стають дедалі біднішими.
Польські фермери в змозі купити техніку, добрива, одяг, і дають попит іншим галузям економіки. В Україні ж ця взаємодія падає, і ланцюгова реакція працює у зворотний бік.
AgroPolit.com: ЗВТ з Європою — це плюс чи мінус для України та фермерів?
Віталій Саблук: Є свої переваги і недоліки. За великим рахунком ЗВТ — це позитив для України. Це дасть змогу націлити своє виробництво на вимоги безпечності та якості європейського споживача. Це — квиток у бізнес-класі на світовий ринок. Але 70% виробників м’ясо-молочної продукції та 90% овочевої перебувають поза контролем Держпродпотребслужби. Якщо держава буде ігнорувати їх, це загрожує збільшенням імпорту.
AgroPolit.com: У чому бачите шляхи виведення тваринницької галузі з кризи?
Віталій Саблук: Якщо не дати розвиватися сімейному фермерству, тваринницької галузі просто не стане. Я не вірю в те, що великі виробники м’ясо-молочної продукції взагалі виживуть. Відсутність альтернативи заробітку на селі буде «гнати» українських фермерів у виробництво. Як на мене, то найголовнішим тут є питання як направити малих виробників на якісну продукцію, тоді вони і наповнять внутрішній ринок, і вийдуть на європейський.
AgroPolit.com: Як доцільніше використовувати державні землі, які підконтрольні аграрним науковим інститутам?
Віталій Саблук: Щодо державних земель, то проблема не у власнику землі, а в неефективному управлінні, котре дають державні управлінці, наукові аграрні інститути в тому числі. Можна не змінювати власність, але мати дуже ефективне управління. Знайти модель, де обласні організації, міжгосподарські об’єднання спільно зі вченими зможуть їх використовувати.
Европейське розуміння середнього класу — це не середній за рівнем доходів громадянин у загальному ранжирі статків, а незалежний від інших членів суспільства. Той, хто забезпечує себе сам.
Перше, що б підштовхнуло фермерів до солідаризації — можливість використовувати землі держави спільно з ученими. Якщо їх просто приватизувати, то вони відійдуть в оренду агрохолдингам на виробництво кукурудзи. А могли б віддати у користування малим і середнім формам господарювання. Міняти власників, не змінюючи систему управління, — неправильно. Ці активи можуть піти на державну підтримку малих та середніх фермерських господарств.
AgroPolit.com: А як у Європі підтримують розвиток аграрної науки? У чому різниця з Україною?
Віталій Саблук: У Європі абсолютно інший принцип підтримки аграрних наук.
Фінансування науки розподіляється на три частини: одна — на фундаментальні дослідження, друга — на прикладні дослідження, решта — витрати на їхнє впровадження. Третя частина найбільша і виділяється фермерам, вірніше, їхнім сільськогосподарським палатам, іншим організаціям за умови, що вони витрачатимуть кошти на вітчизняні наукові продукти впровадження.
Якщо в Україні фінансується лише наука, яка щось розробляє, то в Європі компенсуються і витрати виробничників на придбання цих інновацій і технологій. У нас третьої частини фінансування немає, тому розрив у потребах фермерів і тим, що виробляє вітчизняна наука, занадто великий.
AgroPolit.com: Як оцінюєте роботу профільних аграрних асоціацій, чи дійсно вони ефективні та якось впливають на виробництво?
Віталій Саблук: Є кілька критеріїв щодо груп і організацій. Це, наприклад, рівень солідаризації та відповідності учасників перед своєю організацією. На сьогодні членство у більшості наших асоціацій мало до чого зобов’язує. Другий критерій — рівень репрезентативності за обраними ознаками, визначити які інколи вкрай важко: за тоннажем, поголів’ям або кількістю ферм.
Організація від асоціації відрізняється підвищеним рівнем відповідальності. Необхідний один стандарт, за яким виробники могли б працювати, у асоціацій цього немає. Тому говорити зараз про те, що якусь частину державного механізму контролю чи регулювання можна делегувати асоціаціям у такій ситуації недоречно. Мінагрополітики варто було б завершити роботу над формуванням вимог до галузевих організацій, які б могли впливати на недобросовісних виробників, котрі руйнують ринки.
AgroPolit.com: Чи є сенс створити загальну організацію для всього сектору? Наскільки вона може бути впливова на виробників?
Віталій Саблук: Такі добровільно-примусові підходи свого часу були застосовані в Великобританії на певному етапі еволюції державної політики — виробників зобов’язали бути членами галузевих маркетингових комісій (National marketing boards). Там була 100% репрезентативність. Міністерство виділяло кошти на всю галузь, а маркетингова комісія всередині розподіляла ці фінанси — на науку, технології і т.д. Продукція, яка відповідала стандартам цих комісій, котрі були суворіші, ніж законодавчі норми, продавалася у світі, в тій же континентальній Європі, на 5—10% дорожче, зважаючи на додаткові гарантії якості та дотримання технологій. Країни постбританського простору, Канада, Австралія, ПАР, та ж Індія, багато в чому виграли від такої солідаризації виробників на національному рівні теж.
Зона вільної торгівлі з ЄС дасть змогу націлити своє виробництво на вимоги безпечності та якості європейського споживача. Це — квиток у бізнес-класі на світовий ринок.
Така система може працювати і в Україні. Ми з групою експертів та разом із Мінагрополітики, наприклад, намагаємося відстояти ідею створення професійної організації приватних ветеринарів. У Польщі 8400 приватних ветеринарів об’єднані в організацію, і тільки 1700 — на державних посадах… Об’єднання ветеринарів навчає, вводить вимоги, має право відкликати ліцензії. Це вигідно свідомій більшості, тому що сама організація виявляє слабкі ланки й усуває їх.
Суть полягає в тому, що член організації підпорядковується вимогам не тільки держави, але більшості таких, як і він. Це дає визнання на ринку, не тільки внутрішньому. І він від участі в організації отримує набагато більше, ніж втрачає. Цей принцип завжди лежить в основі діяльності будь-якої організації, чи то сільськогосподарська палата фермерів Штирії в Австрії, чи то картель приватних ветеринарів у Польщі, чи то міжгалузева, чи міжпрофесійна, як її деколи дослівно перекладають, організація учасників молочної галузі Франції.
Дерегуляція, покращення правових норм і бізнес-клімату повинні починатись з інтересів малих виробників. Пряма підтримка має йти на компенсацію податкових і пенсійних відрахувань самозайнятого у виробництві люду, а не на зрізання відсотків бізнесменам.
Тому й кажуть, що їхні національні системи контролю з харчової безпеці чи фітосанітарії трирівневі: внизу — свідомий самоконтроль, щоб відповідати вимогам закону і правилам організації, посередині — контроль організацій, угорі — державний нагляд чи контроль. Так для держави і дешевше, й ефективніше, і корупції нема. Така ж роль галузевих організацій у питаннях регулювання галузевих ринків. І якщо це не суперечить міжнародним правилам, не призводить до викривлення конкуренції на внутрішньому ринку, але дає переваги національному загалу на міжнародному, уряди вводять ці правила. Часто держава навіть усе делегує на цей рівень і сама туди не втручається, лише споглядає. Багато країн так підходять до насіннєвої чи племінної справи.
AgroPolit.com: Все дійсно не так вже і складно. Що в цілому заважає нам запровадити такі ж правила в Україні?
Віталій Саблук: На це потрібна насамперед політична воля. Якщо в чинній Стратегії розвитку аграрного сектору до 2020 року, прийнятої восени 2013 року, чорним по білому написано пріоритет прямої і непрямої підтримки малих і середніх виробників, за що так важко боролись усередині цієї системи два роки, — то це треба виконувати, а не розводити хороводи з написанням нової, де цей європринцип зникає і з’являється «зрівнялівка». Дерегуляція, покращення правових норм і бізнес-клімату повинні починатись з інтересів малих виробників. Пряма підтримка має йти на компенсацію податкових і пенсійних відрахувань самозайнятого у виробництві люду, а не на зрізання відсотків бізнесменам. Податкові спрощення повинні працювати на підтримку малих і середніх виробників, а через них — на заможність сільських сімей і сільських громад, а не на утримання рівня прибутковості когось із великих міст. Очевидно, що диктується та виконується інша політична воля. За піаром наче щось і реформуємо, але по суті чинники корупції та розвитку на відмінувід європейського ринку не прибираємо, а навпаки, заганяємо ще глибше.
Наталія Ключнікова, AgroPolit.com