Стоп-крани приватизації, або Казка про втрачений час

Державні підприємства — напевно, остання жирна годівниця для вітчизняних чиновників і наближених до них комерсантів. Втрати державного бюджету обчислюються сотнями мільярдів або цілими пенсійними бюджетами країни у той час, як активи державних підприємств сягають 30 мільярдів доларів. Дбайливий господар, маючи таку гору грошей, давно б жив на відсотки з капіталу, і тим більше не став би нескінченно позичати гроші за кордоном, але Українська держава ніколи дбайливою не була. Ідея убити разом трьох зайців: корупцію, дефіцит бюджету й неефективну економіку, шляхом прозорої та конкурентної приватизації давно витає у вітчизняному політикумі, але на шляху її реалізації споруджені надійні бюрократичні запобіжники — останню годівницю віддавати шкода.

Продажем державної власності опікується Фонд держмайна, і процес цей досить не швидкий, займає інколи роки, але й до того, як потрапити під заповітний покров Фонду, держпідприємство чекають чималі митарства.

На перших порах держпідприємству необхідно потрапити у список на приватизацію, що складається профільними міністерствами, і як, напевно, зрозуміло, активи, що стоять, туди включати ніхто не поспішає. Так, наприклад, виявилося, що в десяту частину списку всіх держпідприємств країни і прийняту рік тому постанову Кабміну № 271 увійшла в основному всяка дрібнота в передбанкрутному стані. З'ясувався цей сумний факт у процесі підготовки і перевірки документів підприємств, коли раптом у більшості підприємств виявилися неоформлені активи, безлад у звітності, кредиторська заборгованість, що зашкалює, й інші прикмети «ефективного» державного менеджменту. І тут ФДМ, а він у своєму праві, показав принципову позицію і відмовився приймати настільки неякісні активи на приватизацію. У результаті приблизно 60% українських державних підприємств виявилися недостатньо хорошими для Фонду держмайна і тепер надійно застраховані від приватизації, а отже, можуть і далі надавати свої активи в користування можновладцям. Зауважу, що й ліквідувати ці підприємства швидко не вийде — процедура ліквідації ще більш складна, ніж приватизаційна, тому і з цього боку прихильникам збереження держвласності нічого не загрожує.

Тих, що подолали перші загороджувальні рови приватизаторів, чекають списки «заборонених до приватизації» стратегічних підприємств, наприклад, спиртових, які, виявляється, не можна продавати без ризику втрати державності та загрози колапсу державного управління. Списки містять понад тисячу держпідприємств і підлягають перегляду тільки під куполом парламентаризму, але весь минулий рік з переглядом ніяк не виходило.

У результаті дії двох вищеописаних фільтрів до власне процедури передачі Фонду доходить не більше 20 % готових до приватизації підприємств. Динаміка процесу показана на ілюстрації, як видно, з передачею підприємств у центральних органів виконавчої влади виходить не дуже.

Однак і ці скромні успіхи не гарантують приватизацію, адже не варто плутати передачу підприємств від профільних Міністерств у відання ФДМ і власне продаж — між цими подіями дистанція у 8 — 18 місяців, і це в найкращому і «зацікавленому» випадку. Реалії ж такі — за минулий рік план приватизації, прийнятий у травні минулого року, виконаний на 4-5 відсотків. Якщо говорити про аграрні підприємства, до приватизації дійшли тільки два...

Підіб'ємо підсумки, що ж заважає швидкій приватизації?

 1. Держпідприємства не готові документально і юридично. У міністерств немає ресурсів для цієї роботи, у ФДМ персонал і ресурси є, але немає, мабуть, бажання ускладнювати собі життя, а директори підприємств прямо зацікавлені затягувати процес, адже вони уявляють, що з ними зробить приватний власник після приватизації. 

2. 60% держпідприємств банкрути та підлягають ліквідації, процедура якої вкрай затягнута, сильно залежить від поступливості кредиторів, а оскільки вони і є користувачами активів підприємств, то поводяться максимально незговірливо.

3. Величезний список заборонених до приватизації держпідприємств складений у сивих дев'яностих, проте має незрозумілий пієтет у законодавців, схоже, їм легше Конституцію знову поміняти, ніж його.

4. Пряма інформаційна протидія приватизації, яка щедро спонсорується корупційним лобі: чим довше збережеться нинішній порядок, тим йому краще.

Для радикальної чистки цих авгієвих стаєнь потрібно швидко продати або ліквідувати тисячі дрібних збиткових держкомпаній, що досягається через:

1. Прискорений порядок приватизації всіх дрібних держпідприємств через електронні аукціони. Цільовий покупець — дрібний і середній бізнес. Головні пряники — залишиться не при справі ціла орава чиновників, які «керують» всім цим господарством на шкоду державному бюджету, і державі збитків менше, і підприємства приватний господар в порядок приведе.

2. Прискорений порядок ліквідації банкрутів. Радикальний варіант — продаж активів на аукціоні із спрямуванням виручки кредиторам. Якщо отримають 5-10 копійок на гривню — і то добре, тим більше, що велика частина кредиторської заборгованості створена штучно корумпованим менеджментом у рамках фіктивних угод.

3. Радикальний перегляд списку заборонених до приватизації підприємств, яких має залишитися не сотні й тисячі, а кілька десятків, як у Швеції, де їх, наприклад, всього 49. І Україні більше не треба.

Але реальна реформа держвласності відбудеться після виконання двох умов: запуску ринку землі та демонополізації і продажу монополій, без чого цілі галузі економіки будуть стагнувати й занепадати. За прикладами далеко ходити не треба, це і «Укрспирт», який вимушений піднімати ціни щорічно, щоб вижити, і «Артемсіль», що скоротила оборот втричі за три роки... Новий уряд поки шле прямопротилежні сигнали, і з приватизацією не поспішаємо, і мораторій продовжуємо, а отже, дієва боротьба з корупцією переноситься на невизначений час, до наступної кризи у верхах.